Фото червня 2005 року. |
Фото червня 2005 року. |
Володимирський узвіз пролягає від Європейської площі до Поштової площі (Печерський район).
Сполучає центр міста (вулицю Хрещатик) із Подолом. Володимирський узвіз було прорізано в 1707-11 у схилі гори,
поряд із Хрещатицьким яром, яким проходила т. з. Стара (Печерська) дорога з Подолу на Печерськ.
У XVII столітті з правого боку узвозу, на схилах Дніпра, було споруджено невелику фортецю «Скородум»,
яку в 1752 зруйнували.
Владимирский спуск пролегает от Европейской площади до Почтовой площади (Печерский район). Соединяет центр города (улицу Крещатик) с Подолом. Владимирский спуск прорезан в 1707-11 в склоне горы, рядом с Крещатикским яром, которым проходила т. н. Старая (Печерская) дорога с Подола на Печерск. В XVII веке с правой стороны спуска, на склонах Днепра, была сооружена небольшая крепость «Скородум», которую в 1752 разрушили. |
На початку XIX століття Володимирський узвіз був єдиною мощеною вулицею в Києві,
через що його називали Мостовою вулицею. Пізніше одержав назву Олександрівського узвозу;
сучасна назва - з 50-х років XX століття. У 60-80 роки XIX століття на Володимирському узвозі
(в районі нинішньої філармонії) знаходився популярний в Києві «заклад штучних мінеральних вод».
У одному з його павільйонів, зокрема, виступали український театр, трупи П. К. Саксаганського та Н. К. Садовського.
8 травня 1892 по Володимирському узвозу було пущено перший у Києві й у всій Російській імперії електричний трамвай
(колію було знято в 1978). Володимирський узвіз сполучений із набережною Дніпра широкими сходами, що ведуть до
пам'ятника на честь повернення Києву Магдебурзького права й до
Паркового моста через Дніпро.
Напроти сходів колись був вузький узвіз (колишній Дмитрієвський, Хрещатицький),
який у минулому був однією з доріг у верхню частину Києва. У 40-х роках XIX століття спуск засипали.
Уздовж Володимирського узвозу простягається один із наймальовничіших парків міста - Володимирська гірка.
У верхній частині Володимирського узвозу знаходиться Міський парк.
У 1984 проведено реконструкцію проїжджої частини Володимирського узвозу.
В начале XIX века Владимирский спуск был единственной мощёной улицей в Киеве, из-за чего назывался Мостовой улицей. Позднее получил название Александровского спуска; современное название - с 50-х годов XX века. В 60-80 годы XIX века на Владимирском спуске (в районе нынешней филармонии) находилось популярное в Киеве «заведение искусственных минеральных вод». В одном из его павильонов, в частности, выступали украинский театр, труппы П. К. Саксаганского и Н. К. Садовского. 8 мая 1892 по Владимирскому спуску был пущен первый в Киеве и во всей Российской империи электрический трамвай (колея была снята в 1978). Владимирский спуск соединён с набережной Днепра широкой лестницей, ведущей к памятнику в честь возвращения Киеву Магдебургского права и Парковому мосту через Днепр. Против лестницы размещался узкий спуск (бывший Дмитриевский, Крещатикский), который в прошлом был одной из дорог в верхнюю часть Киева. В 40-х годах XIX века спуск засыпали. Вдоль Владимирского спуска протянулся один из наиболее живописных парков города - Владимирская горка. В верхней части Владимирского спуска находится Городской парк. В 1984 произведена реконструкция проезжей части Владимирского спуска.
В начале XIX века Владимирский спуск был единственной мощёной улицей в Киеве, из-за чего назывался Мостовой улицей. Позднее получил название Александровского спуска; современное название - с 50-х годов XX века. В 60-80 годы XIX века на Владимирском спуске (в районе нынешней филармонии) находилось популярное в Киеве «заведение искусственных минеральных вод». В одном из его павильонов, в частности, выступали украинский театр, труппы П. К. Саксаганского и Н. К. Садовского. 8 мая 1892 по Владимирскому спуску был пущен первый в Киеве и во всей Российской империи электрический трамвай (колея была снята в 1978). Владимирский спуск соединён с набережной Днепра широкой лестницей, ведущей к памятнику в честь возвращения Киеву Магдебургского права и Парковому мосту через Днепр. Против лестницы размещался узкий спуск (бывший Дмитриевский, Крещатикский), который в прошлом был одной из дорог в верхнюю часть Киева. В 40-х годах XIX века спуск засыпали. Вдоль Владимирского спуска протянулся один из наиболее живописных парков города - Владимирская горка. В верхней части Владимирского спуска находится Городской парк. В 1984 произведена реконструкция проезжей части Владимирского спуска.
Фото червня 2005 року. |
Фото травня 2008 року. |
Пам`ятник князеві Володимиру на Володимирській гірці, вид з Печерських круч
(з Міського парку).
Пам'ятник було відкрито в 1853 році на честь Великого князя Київського Володимира Святославича
(рік народження невідомий - помер у 1015 в Берестові під Києвом; правив з 980; було поховано в Десятинній церкві).
Пам'ятник встановлено на нижній терасі Володимирської гірки.
Автори - скульптори В. І. Демут-Малиновський та П. К. Клодт, архітектор К. А. Тон.
Бронзова фігура князя (висота - 4,5 м; відлито в Петербурзі) в мантії з хрестом і великокнязівською шапкою в руці
височіє на 16-метровому чавунному постаменті та квадратному стилобаті з чавунних плит,
що має вид 8-гранної каплиці в псевдовізантійському стилі.
На постаменті - барельєф «Хрещення Русі» та герб стародавнього Києва
(1853, скульптор В. І. Демут-Малиновський).
У 1953-54 роках пам'ятник було реставровано.
Памятник князю Владимиру на Владимирской горке, вид с Печерских круч (из Городского парка). Памятник был открыт в 1853 году в честь Великого князя Киевского Владимира Святославича (год рождения неизвестен - умер в 1015 в Берестове под Киевом; правил с 980; был похоронен в Десятинной церкви). Памятник установлен на нижней террасе Владимирской горки. Авторы - скульпторы В. И. Демут-Малиновский и П. К. Клодт, архитектор К. А. Тон. Бронзовая фигура князя (высота - 4,5 м; отлита в Петербурге) в мантии с крестом и великокняжеской шапкой в руке возвышается на 16-метровом чугунном постаменте и квадратном стилобате из чугунных плит, имеющем вид 8-гранной часовни в псевдовизантийском стиле. На постаменте - барельеф «Крещение Руси» и герб старого Киева (1853, скульптор В. И. Демут-Малиновский). В 1953-54 годах памятник был реставрирован. The famous monument of St. Volodymyr (St. Vladimir), opened in 1853, overlooks the steep bank of the Dnieper River in Kiev. Sculptors: Peter Klodt von Urgensburg, Vasily Demuth-Malinovsky. Architect: Konstantin Thon. |
Володимирська гірка - парк, що було закладено в середині XIX століття. Площа - 10,6 га.
Розташований на верхній і середній придніпровських терасах київських пагорбів.
У давнину Володимирська гірка називалася Михайлівською горою.
Тут був розташований Михайлівський Золотоверхий монастир.
Впорядкування та планування схилів Володимирської гірки розпочалося в 30-40-х роках XIX століття.
Близько 1900 на Володимирській гірці було споруджено панораму «Голгофа».
Композиційний центр парку - пам'ятник князеві Володимиру.
У північній частині парку 1905 року було пущено
фунікулер.
На верхній терасі парку проводились виставки квітів.
Тут розташована пам'ятка архітектури XVIII століття -
трапезна Михайлівського Золотоверхого монастиря.
Владимирская горка - парк, заложенный в середине XIX века. Площадь - 10,6 га. Расположен на верхней и средней приднепровских террасах киевских холмов. В древности Владимирская горка называлась Михайловской горой. Здесь размещался Михайловский Златоверхий монастырь. Упорядочение, планировка склонов Владимирской горки начались в 30-40-х годах XIX века. Около 1900 на Владимирской горке была сооружена панорама «Голгофа». Композиционный центр парка - памятник князю Владимиру. В северной части парка в 1905 году был пущен фуникулёр. На верхней террасе парка проходили выставки цветов. Здесь находится памятник архитектуры XVIII века - трапезная Михайловского Златоверхого монастыря.
Владимирская горка - парк, заложенный в середине XIX века. Площадь - 10,6 га. Расположен на верхней и средней приднепровских террасах киевских холмов. В древности Владимирская горка называлась Михайловской горой. Здесь размещался Михайловский Златоверхий монастырь. Упорядочение, планировка склонов Владимирской горки начались в 30-40-х годах XIX века. Около 1900 на Владимирской горке была сооружена панорама «Голгофа». Композиционный центр парка - памятник князю Владимиру. В северной части парка в 1905 году был пущен фуникулёр. На верхней террасе парка проходили выставки цветов. Здесь находится памятник архитектуры XVIII века - трапезная Михайловского Златоверхого монастыря.
Фото червня 2005 року.
Краєвид Володимирської гірки, частини Подолу
та Дніпра з Печерських круч
(з Міського парку). Панорама ~180°.
Панорама Владимирской горки, части Подола
и Днепра с Печерских круч
(из Городского парка). Панорама ~180°.
Фото липня 2019 року. |
Фото вересня 2019 року. |
Вид на новий пішохідно-велосипедний міст і частину Подолу та Оболоні від Міського парку.
Вид на новый пешеходно-велосипедный мост и часть Подола и Оболони от Городского парка. |
Фото липня 2019 року. |
Фото липня 2019 року. |
Фото травня 2019 року. |
Новий фонтан у парку «Володимирська гірка».
Вид від нового пішохідно-велосипедного мосту, що з’єднує Міський парк з парком «Володимирська гірка». Новий фонтан в парке «Владимирская горка». Вид от нового пешеходно-велосипедного моста, соединяющего Городской парк с парком «Владимирская горка». |
Фото 24 серпня 2015 року. |
Фото 24 серпня 2015 року. |
Фото листопада 2004 року.
Колишній інформаційний щит на вході до парку «Володимирська гірка» з боку вулиці Трьохсвятительська.
Якщо викласти людською мовою те, що написала тут напівписьменна тодішня «Адміністрація»
(явно вихопили кілька фрагментів з якогось закону чи постанови, й не спромоглися навіть відмінки зв'язати),
то йдеться про таке:
Бывший информационный щит на входе в парк «Владимирская горка» со стороны улицы Трехсвятительская. Если изложить человеческим языком то, что написала тут полуграмотная тогдашняя «Администрация» (явно выхватили несколько фрагментов из какого-то закона или постановления, и не удосужились даже падежи связать), то речь идет о следующем:
«Пам'ятка садово-паркового мистецтва "Володимирська гірка".
Призначення: збереження, охорона та використання з естетичною, виховною, природоохоронною, науковою та оздоровчою метою найвизначніших та найцінніших зразків паркового будівництва.
Загальна характеристика: створений згідно постанови Ради Міністрів УРСР від 20.01.1960 року за № 1052. Споруджено 1895 року. Загальна площа: 14,96 га».
І далі - «Правила поведінки»... Також, на жаль, - з помилками...
Призначення: збереження, охорона та використання з естетичною, виховною, природоохоронною, науковою та оздоровчою метою найвизначніших та найцінніших зразків паркового будівництва.
Загальна характеристика: створений згідно постанови Ради Міністрів УРСР від 20.01.1960 року за № 1052. Споруджено 1895 року. Загальна площа: 14,96 га».
Бывший информационный щит на входе в парк «Владимирская горка» со стороны улицы Трехсвятительская. Если изложить человеческим языком то, что написала тут полуграмотная тогдашняя «Администрация» (явно выхватили несколько фрагментов из какого-то закона или постановления, и не удосужились даже падежи связать), то речь идет о следующем:
«Памятник садово-паркового искусства "Владимирская горка".
Назначение: сохранение, охрана и использование в эстетических, воспитательных, природоохранных, научных и оздоровительных целях наиболее выдающихся и ценных образцов паркового строительства.
Общая характеристика: создан согласно постановления Совета Министров УССР от 20.01.1960 года № 1052. Построен в 1895 году. Общая площадь: 14,96 га».
И дальше - «Правила поведения»... Также, к сожалению, - с ошибками...
Назначение: сохранение, охрана и использование в эстетических, воспитательных, природоохранных, научных и оздоровительных целях наиболее выдающихся и ценных образцов паркового строительства.
Общая характеристика: создан согласно постановления Совета Министров УССР от 20.01.1960 года № 1052. Построен в 1895 году. Общая площадь: 14,96 га».
Фото липня 2018 року. |
Фото липня 2018 року. |
Вхід до парку «Володимирська гірка» з боку вулиці Трьохсвятительська після реконструкції 2018 року.
Вход в парк «Владимирская горка» со стороны улицы Трехсвятительская после реконструкции 2018 года. |
Фото 24 серпня 2015 року. |
Фото 24 серпня 2015 року. |
Фото 24 серпня 2015 року. |
Пам`ятник князеві Володимиру на Володимирській гірці.
Памятник князю Владимиру на Владимирской горке. The famous monument of St. Volodymyr (St. Vladimir). |
Фото липня 2018 року. |
Фото жовтня 2003 року. |
Пам'ятник Данте Аліг'єрі (Dante Alighieri, 1265-1321) у парку «Володимирська гірка».
Вид з вулиці Трьохсвятительська на Європейську площу та Печерськ. Автор фото - Елла Клименко. Памятник Данте Алигьери (Dante Alighieri, 1265-1321) в парке «Владимирская горка». Вид с улицы Трехсвятительская на Европейскую площадь и Печерск. Автор фото - Элла Клименко. |
Фото жовтня 2003 року.
Будинок № 5 по вулиці Трьохсвятительська (на розі з Костьольною).
Автор фото - Елла Клименко.
Дом № 5 по улице Трехсвятительская (на углу с Костельной).
Автор фото - Элла Клименко.
Автор фото - Елла Клименко.
Дом № 5 по улице Трехсвятительская (на углу с Костельной).
Автор фото - Элла Клименко.
Фото листопада 2004 року. |
Фото жовтня 2003 року. |
Католицький Олександрівський костел.
Вид від Володимирської Гірки (автор фото - Елла Клименко)
та з вулиці Костьольної.
>1814 року київська шляхта вирішила спорудити храм на відзнаку переможного закінчення війни з Наполеоном та на пошану імператора Олександра І.
Ухвалили кошти на будівництво зібрати з дворянства Київської губернії відповідно до кількості кріпаків, з розрахунку 25 копійок за душу,
і звернутися до Петербурга по дозвіл, який і було отримано 7 липня 1815 року.
Землю для костьолу місто відвело в тій частині, де за княжих часів у Лядській слободі мешкали поляки.
Раніше на тому самому місці стояв дерев’яний костел, що згорів.
Католический Александровский костел. Вид от Владимирской Горки (автор фото - Элла Клименко) и с улицы Костельная. В 1814 году киевская шляхта решила построить храм в ознаменование победного окончания войны с Наполеоном и в честь императора Александра I. Постановили средства на строительство собрать с дворянства Киевской губернии соответственно количеству крепостных, из расчета 25 копеек за душу, и обратиться в Петербург за разрешением, которое и было получено 7 июля 1815 года. Землю для костела город отвел в той части, где в княжеские времена в Лядской слободе жили поляки. Ранее на том же месте стоял деревянный костел, который сгорел. |
Будівництво костьолу розпочалося 1817 року за проектом архітектора Пілера, але близько 1830 року роботи припинилися через брак коштів.
Згодом їх відновили, але вже за більш ощадливим проектом професора архітектури університету Франца Меховича.
Будівлю було завершено 1838 року, але оздоблення тривало ще майже 10 років.
1842 року губернське дворянство знову вдалося до збирання грошей серед поміщиків, не тільки католиків, але й усіх віросповідань.
Було вирішено, що кожен повіт Київської губернії має внести по 1200 рублів. Хтось давав, а хтось з-поміж православних відмовлявся.
Найбільші пожертви зробили шляхтичі Антон Совецький та Дарій і Август Понятовські. Костьол було закінчено 1847 року.
Споруда - в стилі класицизму, квадратна в плані, з куполом, двома баштами та портиком головного входу.
Ставлення сучасників до Олександрівського костьолу було різним. Багато хто вважав його невдалим.
Усередині храм просторий і світлий, прикрашений ліпленням та розписами.
1937 року костьол закрили, згодом пристосували під гуртожиток.
З січня 1952 року тут був планетарій, а також розмістилася частина фондів Історичної бібліотеки.
В жовтні 1990 року костьол повернуто католицькій громаді.
Розташований по вулиці Костьольній № 17 (на розі з Трьохсвятительською).
Строительство костела началось в 1817 году по проекту архитектора Пилера, но около 1830 года работы прекратились из-за нехватки средств. Впоследствии их возобновили, но уже по более экономному проекту профессора архитектуры университета Франца Меховича. Здание было завершено в 1838 году, но отделочные работы продолжались еще почти 10 лет. В 1842 году губернское дворянство снова прибегло к сбору денег среди помещиков, не только католиков, но и всех вероисповеданий. Было решено, что каждый уезд Киевской губернии должен внести по 1200 рублей. Кто-то давал, а кто-то среди православных отказывался. Наибольшие пожертвования сделали шляхтичи Антон Совецкий и Дарий и Август Понятовские. Костел был закончен в 1847 году. Сооружение - в стиле классицизма, квадратное в плане, с куполом, двумя башнями и портиком главного входа. Отношение современников к Александровскому костелу было различным. Многие считали его неудачным. Внутри храм просторен и светел, украшен лепкой и росписями. В 1937 году костел закрыли, впоследствии приспособили под общежитие. С января 1952 года тут был планетарий, а также размещалась часть фондов Исторической библиотеки. В октябре 1990 года костел был возвращен католической общине. Расположен по улице Костельной № 17 (на углу с Трехсвятительской).
Строительство костела началось в 1817 году по проекту архитектора Пилера, но около 1830 года работы прекратились из-за нехватки средств. Впоследствии их возобновили, но уже по более экономному проекту профессора архитектуры университета Франца Меховича. Здание было завершено в 1838 году, но отделочные работы продолжались еще почти 10 лет. В 1842 году губернское дворянство снова прибегло к сбору денег среди помещиков, не только католиков, но и всех вероисповеданий. Было решено, что каждый уезд Киевской губернии должен внести по 1200 рублей. Кто-то давал, а кто-то среди православных отказывался. Наибольшие пожертвования сделали шляхтичи Антон Совецкий и Дарий и Август Понятовские. Костел был закончен в 1847 году. Сооружение - в стиле классицизма, квадратное в плане, с куполом, двумя башнями и портиком главного входа. Отношение современников к Александровскому костелу было различным. Многие считали его неудачным. Внутри храм просторен и светел, украшен лепкой и росписями. В 1937 году костел закрыли, впоследствии приспособили под общежитие. С января 1952 года тут был планетарий, а также размещалась часть фондов Исторической библиотеки. В октябре 1990 года костел был возвращен католической общине. Расположен по улице Костельной № 17 (на углу с Трехсвятительской).
Фото червня 2015 року. |
Фото травня 2008 року. |
Фото 2003 року. |
Михайлівський Золотоверхий монастир (вид з боку Софійської площі).
Михайловский Златоверхий монастырь (вид со стороны Софиевской площади). The built again St. Michael’s Golden-Domed Monastery |
Михайлівський Золотоверхий Собор було споруджено у 1108-1113 роках
за часів правління онука Ярослава Мудрого,
київського князя Святополка Ізяславича.
Собор збудовано з каміння та цегли-плінфи на вапняно-цем’янковому розчині технікою «мішаної кладки» з використанням голосників у пазухах склепінь. Стіни собору прикрашали мозаїки і фрески. У 1934-1935 роках собор було зруйновано за рішенням тодішньої влади. Частина фресок і мозаїк зберігалася в Софійському соборі («Євхаристія», «Степан та Фадей» - фрагменти фігур святих, фрески - сцени з «Благовіщення», фігура святого Захарія тощо). Частина ж безцінних історичних реліквій було вивезено до Росії і вони досі знаходиться у Третьяковській галереї (зокрема - мозаїка «Дмитро Солунський» 1108-1113 років та дві шиферні плити кінця XI століття з рельєфним зображенням вершників) та Російському музеї у Санкт-Петербурзі (верхня частина фрескової фігури Самуіла).
1999 року Михайлівський Золотоверхий Собор було відбудовано.
Михайловский Златоверхий Собор был сооружен в 1108-1113 годах во время правления внука Ярослава Мудрого, киевского князя Святополка Изяславича.
Собор построен из камня и кирпича-плинфы на известково-цементном растворе техникой «смешанной кладки» с использованием голосников в пазухах сводов. Стены собора украшали мозаики и фрески. В 1934-1935 годах собор был разрушен по решению тогдашней власти. Часть фресок и мозаик сохранялась в Софийском соборе («Евхарастия», «Степан и Фаддей» - фрагменты фигур святых, фрески - сцены из «Благовещения», фигура святого Захария и другие). Часть же бесценных исторических реликвий была вывезена в Россию и они доныне находятся в Третьяковской галерее (в частности, - мозаика «Дмитрий Солунский» 1108-1113 годов и две шиферные плиты конца XI века с рельефным изображением всадников) и Русском музее в Санкт-Петербурге (верхняя часть фресковой фигуры Самуила).
В 1999 году Михайловский Златоверхий Собор был отстроен заново.
Собор збудовано з каміння та цегли-плінфи на вапняно-цем’янковому розчині технікою «мішаної кладки» з використанням голосників у пазухах склепінь. Стіни собору прикрашали мозаїки і фрески. У 1934-1935 роках собор було зруйновано за рішенням тодішньої влади. Частина фресок і мозаїк зберігалася в Софійському соборі («Євхаристія», «Степан та Фадей» - фрагменти фігур святих, фрески - сцени з «Благовіщення», фігура святого Захарія тощо). Частина ж безцінних історичних реліквій було вивезено до Росії і вони досі знаходиться у Третьяковській галереї (зокрема - мозаїка «Дмитро Солунський» 1108-1113 років та дві шиферні плити кінця XI століття з рельєфним зображенням вершників) та Російському музеї у Санкт-Петербурзі (верхня частина фрескової фігури Самуіла).
1999 року Михайлівський Золотоверхий Собор було відбудовано.
Михайловский Златоверхий Собор был сооружен в 1108-1113 годах во время правления внука Ярослава Мудрого, киевского князя Святополка Изяславича.
Собор построен из камня и кирпича-плинфы на известково-цементном растворе техникой «смешанной кладки» с использованием голосников в пазухах сводов. Стены собора украшали мозаики и фрески. В 1934-1935 годах собор был разрушен по решению тогдашней власти. Часть фресок и мозаик сохранялась в Софийском соборе («Евхарастия», «Степан и Фаддей» - фрагменты фигур святых, фрески - сцены из «Благовещения», фигура святого Захария и другие). Часть же бесценных исторических реликвий была вывезена в Россию и они доныне находятся в Третьяковской галерее (в частности, - мозаика «Дмитрий Солунский» 1108-1113 годов и две шиферные плиты конца XI века с рельефным изображением всадников) и Русском музее в Санкт-Петербурге (верхняя часть фресковой фигуры Самуила).
В 1999 году Михайловский Златоверхий Собор был отстроен заново.
Фото березня 2015 року. |
Фото травня 2008 року. |
Трапезна церква Михайлівського Золотоверхого монастиря,
пам'ятник архітектури XVIII століття (вул. Трьохсвятительська № 6). Трапезная церковь Михайловского Златоверхого монастыря, памятник архитектуры XVIII века (ул. Трехсвятительская № 6). |
Фото червня 2015 року.
«Стіна Пам'яті загиблих за Єдність України».
На мурах Михайлівського Золотоверхого монастиря вздовж вулиці Трьохсвятительська розміщено великі конструкції (кожна - 7 м завдовжки), з фотографіями та біографіями військовослужбовців, правоохоронців та добровольців, які загинули під час протистояння на Півдні України та у Війні на Донбасі у 2014-2015 роках. На кожній з конструкцій - інформація приблизно про 270 героїв. Першу частину «Стіни пам'яті» було відкрито 30 травня 2015 року. На ній розміщено дані про загиблих до 23 серпня 2014 року. Відкриття другої частини «Стіни пам'яті» (загиблі після 23 серпня і до кінця 2014 року) планується 24 серпня 2015 року. Станом на 27 травня 2015 року загинуло та померло внаслідок участі у бойових діях 2490 військовослужбовців, правоохоронців і добровольців.
«Стена Памяти погибших за Единство Украины».
На стенах Михайловского Златоверхого монастыря вдоль улицы Трёхсвятительская размещены большие конструкции (каждая - 7 м длиной), с фотографиями и биографиями военнослужащих, стражей порядка и добровольцев, которые погибли во время противостояния на Юге Украины и в Войне на Донбассе в 2014-2015 годах. На каждой из конструкций - информация приблизительно о 270 героях. Первая часть «Стены Памяти» была открыта 30 мая 2015 года. На ней размещены данные о погибших до 23 августа 2014 года. Открытие второй части «Стены Памяти» (погибшие после 23 августа и до конца 2014 года) планируется 24 августа 2015 года. По состоянию на 27 мая 2015 года погибло и умерло в результате участия в боевых действиях 2490 военнослужащих, стражей порядка и добровольцев.
На мурах Михайлівського Золотоверхого монастиря вздовж вулиці Трьохсвятительська розміщено великі конструкції (кожна - 7 м завдовжки), з фотографіями та біографіями військовослужбовців, правоохоронців та добровольців, які загинули під час протистояння на Півдні України та у Війні на Донбасі у 2014-2015 роках. На кожній з конструкцій - інформація приблизно про 270 героїв. Першу частину «Стіни пам'яті» було відкрито 30 травня 2015 року. На ній розміщено дані про загиблих до 23 серпня 2014 року. Відкриття другої частини «Стіни пам'яті» (загиблі після 23 серпня і до кінця 2014 року) планується 24 серпня 2015 року. Станом на 27 травня 2015 року загинуло та померло внаслідок участі у бойових діях 2490 військовослужбовців, правоохоронців і добровольців.
«Стена Памяти погибших за Единство Украины».
На стенах Михайловского Златоверхого монастыря вдоль улицы Трёхсвятительская размещены большие конструкции (каждая - 7 м длиной), с фотографиями и биографиями военнослужащих, стражей порядка и добровольцев, которые погибли во время противостояния на Юге Украины и в Войне на Донбассе в 2014-2015 годах. На каждой из конструкций - информация приблизительно о 270 героях. Первая часть «Стены Памяти» была открыта 30 мая 2015 года. На ней размещены данные о погибших до 23 августа 2014 года. Открытие второй части «Стены Памяти» (погибшие после 23 августа и до конца 2014 года) планируется 24 августа 2015 года. По состоянию на 27 мая 2015 года погибло и умерло в результате участия в боевых действиях 2490 военнослужащих, стражей порядка и добровольцев.
Фото грудня 2006 року.
Пам’ятний знак жертвам Голодомору 1932-1933 рр. (Михайлівська площа).
Голодомор 1932-1933 років - акт геноциду українського народу, здійснений керівництвом ВКП(б) та урядом СРСР у 1932-1933 роках, шляхом організації штучного масового голоду, що призвів до багатомільйонних людських втрат у сільській місцевості на території Української СРР та Кубані, переважну більшість населення якої становили українці.
За даними офіційної науково-демографічної експертизи загальна кількість людських втрат від Голодомору 1932-1933 років в Україні становила 3 мільйони 941 тисяча осіб (за іншими оцінками - близько 4,5 млн осіб). За рік між урожаями 1932 і 1933 років загинуло у два рази більше українців, ніж в середньому за один рік бойових дій у 1941-1945 роках під час Другої світової війни. Розрахункові втрати українського етносу внаслідок Голодомору в частині ненароджених становлять 6 мільйонів 122 тисячі осіб.
Памятный знак жертвам Голодомора 1932-1933 гг. (Михайловская площадь).
Голодомор 1932-1933 годов - акт геноцида украинского народа, осуществленный руководством ВКП(б) и правительством СССР в 1932-1933 годах, путём организации искусственного массового голода, приведшего к многомиллионным человеческим потерям в сельской местности на территории Украинской ССР и Кубани, подавляющее большинство населения которой составляли украинцы.
По данным официальной научно-демографической экспертизы общее количество человеческих потерь от Голодомора 1932-1933 годов в Украине составила 3 миллиона 941 тысяча человек (по другим оценкам - около 4,5 млн человек). За год между урожаями 1932 и 1933 годов погибло в два раза больше украинцев, чем в среднем за один год боевых действий в 1941-1945 годах во время Второй мировой войны. Расчётные потери украинского этноса в результате Голодомора в части нерождённых составляют 6 миллионов 122 тысячи человек.
Голодомор 1932-1933 років - акт геноциду українського народу, здійснений керівництвом ВКП(б) та урядом СРСР у 1932-1933 роках, шляхом організації штучного масового голоду, що призвів до багатомільйонних людських втрат у сільській місцевості на території Української СРР та Кубані, переважну більшість населення якої становили українці.
За даними офіційної науково-демографічної експертизи загальна кількість людських втрат від Голодомору 1932-1933 років в Україні становила 3 мільйони 941 тисяча осіб (за іншими оцінками - близько 4,5 млн осіб). За рік між урожаями 1932 і 1933 років загинуло у два рази більше українців, ніж в середньому за один рік бойових дій у 1941-1945 роках під час Другої світової війни. Розрахункові втрати українського етносу внаслідок Голодомору в частині ненароджених становлять 6 мільйонів 122 тисячі осіб.
Памятный знак жертвам Голодомора 1932-1933 гг. (Михайловская площадь).
Голодомор 1932-1933 годов - акт геноцида украинского народа, осуществленный руководством ВКП(б) и правительством СССР в 1932-1933 годах, путём организации искусственного массового голода, приведшего к многомиллионным человеческим потерям в сельской местности на территории Украинской ССР и Кубани, подавляющее большинство населения которой составляли украинцы.
По данным официальной научно-демографической экспертизы общее количество человеческих потерь от Голодомора 1932-1933 годов в Украине составила 3 миллиона 941 тысяча человек (по другим оценкам - около 4,5 млн человек). За год между урожаями 1932 и 1933 годов погибло в два раза больше украинцев, чем в среднем за один год боевых действий в 1941-1945 годах во время Второй мировой войны. Расчётные потери украинского этноса в результате Голодомора в части нерождённых составляют 6 миллионов 122 тысячи человек.
Фото 2003 року. |
Фото травня 2008 року. |
Пам`ятник княгині Ользі, св. рівноапостольним Кирилу і Мефодію, св. апостолу Андрію Первозванному
(Михайлівська площа).
Закладення пам`ятника освятили у серпні 1909. Відкриття відбулося 4 вересня 1911. Памятник княгине Ольге, св. равноапостольным Кириллу и Мефодию, св. апостолу Андрею Первозванному (Михайловская площадь). Закладку памятника освятили в августе 1909 года. Открытие состоялось 4 сентября 1911 года. Kyiv, Monument to duchess Olha, Sts. Cyril and Methodius, the Apostles of the Slavs, St. Andrew, the "First-called" Apostle. This Monument was erected in front of built again St. Michael’s Cathedral. |
Проект видатного скульптора, режисера та драматурга І. П. Кавалерідзе (1887-1978) -
«українського Мікеланджело XX століття», як називали його мистецтвознавці.
Співавтори проекту - Ф. П. Балавенський, Сниткін та Риков.
Пам`ятник тоді проіснував не довго. 1919 року статую Ольги скинули з п’єдесталу,
у березні 1923 зняли статуї апостола та просвітників, а у 1926 демонтували постамент.
На його місті розташували клумбу, під якою була закопана статуя княгині Ольги, розбита на безліч шматків.
Пам'ятник було відновлено у 1995-1996 роках скульпторами Віталієм Сівко, Миколою Білик
(фігури Кирила і Мефодія, фігура княгині Ольги) та Віталієм Шишовим (фігура Андрія Первозванного).
Відкрито 25 травня 1996 року.
Проект выдающегося скульптора, режиссера и драматурга И. П. Кавалеридзе (1887-1978) - «украинского Микеланджело XX столетия», как называли его искусствоведы. Соавторы проекта - Ф. П. Балавенский, Сныткин и Рыков). Памятник тогда просуществовал не долго. В 1919 году статую Ольги сбросили с пьедестала, в марте 1923 сняли статуи апостола и просветителей, а в 1926 демонтировали постамент. На его месте разбили клумбу, под которой была закопана статуя княгини Ольги, разбитая на множество кусков. Памятник был восстановлен в 1995-1996 годах скульпторами Виталием Сивко, Николаем Билык (фигуры Кирилла и Мефодия, фигура княгини Ольги) и Виталием Шишовым (фигура Андрея Первозванного). Открыт 25 мая 1996 года.
Проект выдающегося скульптора, режиссера и драматурга И. П. Кавалеридзе (1887-1978) - «украинского Микеланджело XX столетия», как называли его искусствоведы. Соавторы проекта - Ф. П. Балавенский, Сныткин и Рыков). Памятник тогда просуществовал не долго. В 1919 году статую Ольги сбросили с пьедестала, в марте 1923 сняли статуи апостола и просветителей, а в 1926 демонтировали постамент. На его месте разбили клумбу, под которой была закопана статуя княгини Ольги, разбитая на множество кусков. Памятник был восстановлен в 1995-1996 годах скульпторами Виталием Сивко, Николаем Билык (фигуры Кирилла и Мефодия, фигура княгини Ольги) и Виталием Шишовым (фигура Андрея Первозванного). Открыт 25 мая 1996 года.
Фото 2003 року. |
Фото жовтня 2006 року. |
Вид на дзвіницю та Собор Святої Софії з боку Михайлівської площі.
Собор Святої Софії - славетна «митрополія руська», шедевр архітектури і монументального живопису першої половини XI століття. Фундамент Собору Святої Софії заклав Великий Князь Ярослав (близько 978-1054), названий «Мудрим». Ярослава Мудрого та його дружину Ірину (Інгігерду; ?-1050) було поховано в саркофазі у Софійському соборі. Вид на колокольню и Собор Святой Софии со стороны Михайловской площади. Собор Святой Софии - славная «митрополия руська», шедевр архитектуры и монументальной живописи первой половины XI века. Фундамент Собора Святой Софии заложил Великий Князь Ярослав (около 978-1054), названный «Мудрым». Ярослав Мудрый и его супруга Ирина (Ингигерда; ?-1050) были похоронены в саркофаге в Софиевском соборе. Kyiv, the view of the Bell Tower of St. Sophia Cathedral from the Mikhailivska square's side. The St. Sophia Cathedral is the oldest survived church that was built in 1037 by Prince Yaroslav the Wise. This majestic 13-domed church makes huge impression on visitors with its rich frescoes and mosaics many of which are still intact. It is a national shrine and is under the patronage of UNESCO. |
Фото 2003 року. |
Фото жовтня 2006 року. |
Пам’ятник Богданові Хмельницькому (Софіївська площа).
Святкове освячення і відкриття пам`ятника відбулося 11 липня 1888 року. Ініціатором його створення був Голова археологічної комісії Юзефович ще у 50-х роках XIX століття. Автором ескізів був Михайло Йосипович Микешин; статую гетьмана відлив у Петербурзі скульптор Пій Адамович Веліонський, а фігуру коня - Артемій Лаврентьович Обер. Постамент спорудив архітектор В. М. Ніколаєв з гранітних глиб, що залишилися від будівництва Ланцюгового мосту. Оскільки коштів на будівництво не вистачало (зібрали 25 тисяч карбованців), Морське відомство передало для статуї 1600 пудів старої корабельної міді. Памятник Богдану Хмельницкому (Софиевская площадь). Торжественное освящение и открытие памятника состоялось 11 июля 1888 года. Инициатором его создания стал Председатель археологической комиссии Юзефович еще в 50-е годы XIX века. Автором эскизов был Михаил Осипович Микешин; статую гетмана отлил в Петербурге скульптор Пий Адамович Велионский, а фигуру коня - Артемий Лаврентьевич Обер. Постамент соорудил архитектор В. Н. Николаев из гранитных глыб, оставшихся от строительства Цепного моста. Поскольку средств на строительство не хватало (собрали 25 тысяч рублей), Морское ведомство передало для статуи 1600 пудов старой корабельной меди. Monument to B. Khmelnytsky on the St. Sophia square in front of St. Sophia’s Cathedral. |
Фото січня 2015 року. |
Фото січня 2015 року. |
Фото січня 2015 року. |
Софіївська площа та пам’ятник
гетьманові Богданові Хмельницькому
на Різдво 2015 року.
Софиевская площадь и памятник гетману Богдану Хмельницкому на Рождество 2015 года. St. Sophia square and monument to Hetman Bohdan Khmelnytsky at Christmas 2015. |
Фото січня 2017 року. |
Софіївська площа
на Новорічні свята 2017 року.
Панорама ~120°. Софиевская площадь на Новогодние праздники 2017 года. Панорама ~120°. St. Sophia square at Christmas 2017. |
Фото січня 2017 року. |
Софіївська площа
на Новорічні свята 2017 року.
Панорама ~120°. Софиевская площадь на Новогодние праздники 2017 года. Панорама ~120°. St. Sophia square at Christmas 2017. |
Фото січня 2017 року. |
Фото січня 2017 року. |
Софіївська площа
на Новорічні свята 2017 року.
Софиевская площадь на Новогодние праздники 2017 года. St. Sophia square at Christmas 2017. |
Фото січня 2023 року. |
Фото січня 2023 року. |
Вечірня Софійська площа на Новорічно-Різдвяні свята 2023 року.
St. Sophia Square in the evening on the New Year and Christmas holidays of 2023. |
Фото червня 2016 року. |
Фото червня 2016 року. |
Скульптура «Лошадка» («Їжачок у тумані»), 2009 рік, скульптор Костянтин Скритуцький.
Розташована ця чарівна скульптура неподалік Золотих воріт, біля перетину вулиць Золотоворітська, Рейтарська та Георгіївського провулку. Скульптура «Лошадка» («Ёжик в тумане»), 2009 год, скульптор Константин Скритуцкий. Установлена эта прелестная скульптура вблизи Золотых ворот, возле пересечения улиц Золотоворотская, Рейтарская и Георгиевского переулка. |
Фото липня 2004 року.
Пам’ятник захисникам кордонів Вітчизни всіх поколінь.
Скульптори Валерій Медведєв, Олександр Родіонов, Юрій Багалік та архітектор Юрій Лосицький. Відкрито 26 травня 2004 року. Виготовлено з граніту та бронзи. Висота монумента - 7,5 метри. Вага пілону, на якому стоїть пам’ятник, - 14 тонн.
Розташований неподалік Золотих воріт, на майданчику біля будівлі Державної прикордонної служби України, в районі перетину вулиць Золотоворітська, Рейтарська та Георгіївського провулку.
Памятник защитникам границ Отечества всех поколений.
Скульпторы Валерий Медведив, Александр Родионов, Юрий Багалик и архитектор Юрий Лосицкий. Открыт 26 мая 2004 года. Изготовлен из гранита и бронзы. Высота монумента - 7,5 метра. Вес пилона, на котором стоит памятник, - 14 тонн.
Памятник установлен вблизи Золотых ворот, на площадке возле здания Государственной пограничной службы Украины, в районе пересечения улиц Золотоворотская, Рейтарская и Георгиевского переулка.
Скульптори Валерій Медведєв, Олександр Родіонов, Юрій Багалік та архітектор Юрій Лосицький. Відкрито 26 травня 2004 року. Виготовлено з граніту та бронзи. Висота монумента - 7,5 метри. Вага пілону, на якому стоїть пам’ятник, - 14 тонн.
Розташований неподалік Золотих воріт, на майданчику біля будівлі Державної прикордонної служби України, в районі перетину вулиць Золотоворітська, Рейтарська та Георгіївського провулку.
Памятник защитникам границ Отечества всех поколений.
Скульпторы Валерий Медведив, Александр Родионов, Юрий Багалик и архитектор Юрий Лосицкий. Открыт 26 мая 2004 года. Изготовлен из гранита и бронзы. Высота монумента - 7,5 метра. Вес пилона, на котором стоит памятник, - 14 тонн.
Памятник установлен вблизи Золотых ворот, на площадке возле здания Государственной пограничной службы Украины, в районе пересечения улиц Золотоворотская, Рейтарская и Георгиевского переулка.
Фото червня 2015 року.
Головна будівля Служби безпеки України (вул. Володимирська, № 33).
Ця будівлю було споруджено в 1913-1914 роках як Земську управу на розі вулиць Ірининська та Володимирська, на місці, де колись була Ірининська церква XI століття. У 1934-1938 роках в цій будівлі містився ЦК КП(б)У. Після переїзду ЦК на Михайлівську площу, будівлю передали органам держбезпеки. Тут розташовувалася штаб-квартира НКВС УРСР. Під час окупації Києва військами Третього Рейху тут розмістилося управління німецької Таємної державної поліції (Гестапо). По війні сюди повернувся НКВС/КДБ УРСР. У внутрішніх підвалах будівлі в радянські часи були камери для утримання підслідних. У дворі також була внутрішня в'язниця КДБ/СБУ (тепер ізолятор тимчасового тримання міститься в комплексі будівель Головного управління СБУ в місті Києві та Київській області.
Главное здание Службы безопасности Украины (ул. Владимирская, № 33).
Эта здание было построено в 1913-1914 годах как Земскую управу на углу улиц Ирининская и Владимирская, на месте, где когда-то была Ирининская церковь XI века. В 1934-1938 годах в этом здании находился ЦК КП(б)У. После переезда ЦК на Михайловскую площадь, здание передали органам госбезопасности. Здесь располагалась штаб-квартира НКВД УССР. Во время оккупации Киева войсками Третьего Рейха здесь находилось управление немецкой Тайной государственной полиции (Гестапо). После войны сюда вернулся НКВД/КГБ УССР. Во внутренних подвалах здания в советские времена были камеры для содержания подследственных. Во дворе также была внутренняя тюрьма КГБ/СБУ (теперь изолятор временного держания находится в комплексе зданий Главного управления СБУ в городе Киеве и Киевской области.
Ця будівлю було споруджено в 1913-1914 роках як Земську управу на розі вулиць Ірининська та Володимирська, на місці, де колись була Ірининська церква XI століття. У 1934-1938 роках в цій будівлі містився ЦК КП(б)У. Після переїзду ЦК на Михайлівську площу, будівлю передали органам держбезпеки. Тут розташовувалася штаб-квартира НКВС УРСР. Під час окупації Києва військами Третього Рейху тут розмістилося управління німецької Таємної державної поліції (Гестапо). По війні сюди повернувся НКВС/КДБ УРСР. У внутрішніх підвалах будівлі в радянські часи були камери для утримання підслідних. У дворі також була внутрішня в'язниця КДБ/СБУ (тепер ізолятор тимчасового тримання міститься в комплексі будівель Головного управління СБУ в місті Києві та Київській області.
Главное здание Службы безопасности Украины (ул. Владимирская, № 33).
Эта здание было построено в 1913-1914 годах как Земскую управу на углу улиц Ирининская и Владимирская, на месте, где когда-то была Ирининская церковь XI века. В 1934-1938 годах в этом здании находился ЦК КП(б)У. После переезда ЦК на Михайловскую площадь, здание передали органам госбезопасности. Здесь располагалась штаб-квартира НКВД УССР. Во время оккупации Киева войсками Третьего Рейха здесь находилось управление немецкой Тайной государственной полиции (Гестапо). После войны сюда вернулся НКВД/КГБ УССР. Во внутренних подвалах здания в советские времена были камеры для содержания подследственных. Во дворе также была внутренняя тюрьма КГБ/СБУ (теперь изолятор временного держания находится в комплексе зданий Главного управления СБУ в городе Киеве и Киевской области.
Фото вересня 2016 року. |
Фото вересня 2016 року. |
Фото травня 2018 року. |
«Козак Переможець».
«Казак Победитель». |
Цю скульптурну композицію встановлено біля головної будівлі Служби безпеки України (вул. Володимирська, № 33).
Її присвячено захисникам Незалежності України - учасникам АТО (24.08.2015р).
Эта скульптурная композиция установлена около главного здания Службы безопасности Украины (ул. Владимирская, № 33). Она посвящена защитникам Независимости Украины - участникам АТО (24.08.2015г).
Эта скульптурная композиция установлена около главного здания Службы безопасности Украины (ул. Владимирская, № 33). Она посвящена защитникам Независимости Украины - участникам АТО (24.08.2015г).
Фото червня 2015 року. |
Фото червня 2015 року. |
Фото грудня 2006 року. |
Колишній готель і ресторан «Лейпциг» (вул. Прорізна № 24/39).
Бывшая гостиница и ресторан «Лейпциг» (ул. Прорезная № 24/39). |
Це - колишній дохідний будинок (вул. Прорізна № 24/39).
Вишукану будівлю на розі вулиць Володимирська та Прорізна
було споруджено 1900 року (архітектор В. Н. Ніколаєв).
Багатьом киянам цей будинок відомий тим, що там були готель і ресторан «Лейпциг».
У 2009 році тут планували ввести в дію 5-зірковий готельний комплекс «Лейпциг» на 209 номерів.
У червні 2015 року бачимо, що цю будівлю знову ремонтують. Однак, тепер над нею - великий напис «Renaissance»...
Это - бывший доходный дом (ул. Прорезная № 24/39). Изысканное здание на углу улиц Владимирская и Прорезная было построено в 1900 году (архитектор В. Н. Николаев). Многим киевлянам этот дом известен тем, что там были гостиница и ресторан «Лейпциг».
В 2009 году здесь планировали ввести в строй 5-звездочный гостиничный комплекс «Лейпциг» на 209 номеров.
В июне 2015 года видим, что это здание опять ремонтируют. Однако, теперь над ним - большая надпись «Renaissance»...
У 2009 році тут планували ввести в дію 5-зірковий готельний комплекс «Лейпциг» на 209 номерів.
У червні 2015 року бачимо, що цю будівлю знову ремонтують. Однак, тепер над нею - великий напис «Renaissance»...
Это - бывший доходный дом (ул. Прорезная № 24/39). Изысканное здание на углу улиц Владимирская и Прорезная было построено в 1900 году (архитектор В. Н. Николаев). Многим киевлянам этот дом известен тем, что там были гостиница и ресторан «Лейпциг».
В 2009 году здесь планировали ввести в строй 5-звездочный гостиничный комплекс «Лейпциг» на 209 номеров.
В июне 2015 года видим, что это здание опять ремонтируют. Однако, теперь над ним - большая надпись «Renaissance»...
Фото червня 2019 року. |
Фото червня 2019 року. |
Мініатюрний пам'ятник «Київський фонтан» (проект «Шукай!»).
Встановлено на стіні кав'ярні «Трішки більше» (вулиця Володимирська № 40/2). Скульптор Сергій Галенко. Миниатюрный памятник «Киевский фонтан» (проект «Шукай!»). Установлен на стене кафе «Трішки більше» (улица Владимирская № 40/2). Скульптор Сергей Галенко. «Kyiv Fountain» (project «Shukai!»). Sculptor Serhii Halenko. |
Фото липня 2004 року. |
Фото червня 2012 року. |
Золоті Ворота - головна, урочиста брама стародавнього Києва.
Найвірогіднішим часом спорудження Золотих Воріт є 1017-1024 роки.
Про їх будівництво, водночас із Софійським собором, згадується в літопису під 1037.
Із записів мандрівників XVI-XVII століть і малюнків А. ван Вестерфельда (1651) відомо,
що вже тоді Золоті Ворота були напівзруйнованими.
Усередині реконструйованого павільйону Золотих Воріт розташовано експозицію музею «Золоті Ворота». Золотые Ворота - главные, парадные врата древнего Киева. Наиболее достоверным временем сооружения Золотых Ворот являются 1017-1024 годы. Об их строительстве, наряду с Софийским собором, упоминается в летописи под 1037. Из записей путешественников XVI-XVII веков и рисунков А. ван Вестерфельда (1651) известно, что уже тогда Золотые Ворота были полуразрушенными. Внутри реконструированного павильона Золотых Ворот расположена экспозиция музея «Золотые Ворота». |
Фото липня 2004 року. |
Фото червня 2012 року. |
Пам’ятник Ярославу Мудрому біля Золотих Воріт; відкрито 1997 року.
Монумент створено скульптором Володимиром Чепеликом та архітектором Миколою Кислим за проектом (мала скульптура, 1944-1960)
видатного скульптора, кінорежисера та драматурга І. П. Кавалерідзе (1887-1978).
Ярослав Мудрий (бл. 978-1054) - великий князь київський, надзвичайна фігура в історії ранньої Київської Русі. Син великого князя київського Володимира I ("Великого", "Святого") та полоцької княжни Рогнеди. Під час його правління (з 1019) Київська Русь перетворилася на могутню державу, що охоплювала значну частину Східної Європи. Країна стала однією з найвизначніших цивілізованих держав тодішньої Європи. Памятник Ярославу Мудрому у Золотых Ворот. Открыт в 1997 году. Монумент создан скульптором Владимиром Чепеликом и архитектором Николаем Кислым по проекту (малая скульптура, 1944-1960) выдающегося скульптора, кинорежиссера и драматурга И. П. Кавалеридзе (1887-1978). Ярослав Мудрый (ок. 978-1054) - великий князь киевский, исключительная фигура в истории ранней Киевской Руси. Сын великого князя киевского Владимира I ("Великого", "Святого") и полоцкой княжны Рогнеды. Во время его правления (с 1019) Киевская Русь превратилась в могущественное государство, охватывавшее значительную часть Восточной Европы. Страна стала одним из величайших цивилизованных государств Европы того времени. Monument to Yaroslaw the Wise near the Golden gate. |
За часів Ярослава Мудрого було значно розширено межі столиці - Києва, насипано нові оборонні вали,
збудовано Золоті Ворота, Георгіївський та Іринінський собори, Софійський собор.
Тоді ж було складено "Руську правду" - зведення законів давньоруського феодального права.
Згідно літопису, князь опікувався перекладом багатьох грецьких книг, які склали основу бібліотеки, що була створена ним у храмі Софії Київської.
Ярослав, добиваючись укріплення міжнародного авторитету давньоруської держави, налагоджував зв’язки Русі з державами Європи. Сам він одружився шведською королівною Інгігердою (в хрещенні - Ірина) - донькою короля Оляфана. Сестри Ярослава були дружинами членів королівських сімей Польщі та Чехії; його сини були одружені з візантійською та німецькою королівнами.
Одна з його дочок, Ганна, стала дружиною короля Франції Генріха; вона пережила свого чоловіка (се була друга його жінка), жила потім при сині своїм, королі Пилипі, брала участь в державних справах, і на однім документі залишившя її власноручний підпис, кириличними буквами "Ана ргина", тобто "Анна регіна". Друга дочка Ярослава стала дружиною короля Угорщини, а третя, Єлизавета, - норвезького королевича (згодом - короля) Гаральда "Сміливого". Скандинавська сага про Гаральда Сміливого повідає, нібито Ярослав на сватання Гаральдове сказав, що такий королевич як він, без земель і без скарбів, мусить чимось прославити себе, аби сей шлюб не здавався нерівним. Гаральд пустився в світ, шукаючи слави, і в сих подорожах склав пісню про Ярославну з 16 строф, в кожній з яких Гаральд описував свої подвиги, славу тощо і в кінці повторював: "а про те руська дівчина в золотому намисті мене не хоче".
Помер Ярослав Мудрий у Вишгороді 20 лютого 1054 року. Перед смертю Ярослав заповідав київський престол старшому із синів, що залишились живими, - князеві Ізяславу, наказуючи всім синам жити в мирі.
Ярослава Мудрого та його дружину Ірину (Інгігерду; ? - 1050) було поховано у саркофазі в Софійському соборі.
При Ярославе Мудром были значительно расширены границы столицы - Киева, насыпаны новые оборонительные валы, построены Золотые Ворота, Георгиевский и Ирининский соборы, Софиевский собор. Тогда же была составлена "Руська правда" - свод законов древнерусского феодального права. По свидетельству летописи, князь позаботился о переводе многих греческих книг, которые составили основу библиотеки, созданной им в храме Софии Киевской.
Ярослав, добиваясь укрепления международного авторитета древнерусского государства, налаживал связи Руси с государствами Европы. Сам он женился на шведской принцессе Ингигерде (в крещении - Ирина) - дочери короля Олава. Сестры Ярослава были женами членов королевских семей Польши и Чехии; его сыновья были женаты на византийской и немецкой принцессах.
Одна из его дочерей, Анна, стала женой короля Франции Генриха; она пережила своего супруга (это была вторая его жена), жила потом при своем сыне, короле Филиппе, участвовала в государственных делах, и на одном документе осталась ее собственноручная подпись, кирилличными буквами "Ана ргина", то есть "Анна регентша". Вторая дочь Ярослава стала супругой короля Венгрии, а третья, Елизавета, - норвежского принца (впоследствии - короля) Гарольда "Смелого". Скандинавская сага о Гарольде Смелом сообщает, будто Ярослав на сватание Гарольда сказал, что такой королевич как он, без земель и без богатств, должен чем-то прославить себя, чтобы этот брак не выглядел неравным. Гарольд пустился в мир искать славу, и в этих странствиях сложил песню о Ярославне из 16 строф, в каждой из которых Гарольд описывал свои подвиги и славу, а в конце повторял: "однако руська девушка в золотом ожерелье не хочет меня".
Умер Ярослав Мудрый в Вышгороде 20 февраля 1054 года. Перед смертью Ярослав завещал киевский престол старшему из оставшихся в живых сыновей, князю Изяславу, наказывая всем сыновьям жить в мире.
Ярослав Мудрый и его супруга Ирина (Ингигерда; ? - 1050) были похоронены в саркофаге в Софиевском соборе.
Ярослав, добиваючись укріплення міжнародного авторитету давньоруської держави, налагоджував зв’язки Русі з державами Європи. Сам він одружився шведською королівною Інгігердою (в хрещенні - Ірина) - донькою короля Оляфана. Сестри Ярослава були дружинами членів королівських сімей Польщі та Чехії; його сини були одружені з візантійською та німецькою королівнами.
Одна з його дочок, Ганна, стала дружиною короля Франції Генріха; вона пережила свого чоловіка (се була друга його жінка), жила потім при сині своїм, королі Пилипі, брала участь в державних справах, і на однім документі залишившя її власноручний підпис, кириличними буквами "Ана ргина", тобто "Анна регіна". Друга дочка Ярослава стала дружиною короля Угорщини, а третя, Єлизавета, - норвезького королевича (згодом - короля) Гаральда "Сміливого". Скандинавська сага про Гаральда Сміливого повідає, нібито Ярослав на сватання Гаральдове сказав, що такий королевич як він, без земель і без скарбів, мусить чимось прославити себе, аби сей шлюб не здавався нерівним. Гаральд пустився в світ, шукаючи слави, і в сих подорожах склав пісню про Ярославну з 16 строф, в кожній з яких Гаральд описував свої подвиги, славу тощо і в кінці повторював: "а про те руська дівчина в золотому намисті мене не хоче".
Помер Ярослав Мудрий у Вишгороді 20 лютого 1054 року. Перед смертю Ярослав заповідав київський престол старшому із синів, що залишились живими, - князеві Ізяславу, наказуючи всім синам жити в мирі.
Ярослава Мудрого та його дружину Ірину (Інгігерду; ? - 1050) було поховано у саркофазі в Софійському соборі.
При Ярославе Мудром были значительно расширены границы столицы - Киева, насыпаны новые оборонительные валы, построены Золотые Ворота, Георгиевский и Ирининский соборы, Софиевский собор. Тогда же была составлена "Руська правда" - свод законов древнерусского феодального права. По свидетельству летописи, князь позаботился о переводе многих греческих книг, которые составили основу библиотеки, созданной им в храме Софии Киевской.
Ярослав, добиваясь укрепления международного авторитета древнерусского государства, налаживал связи Руси с государствами Европы. Сам он женился на шведской принцессе Ингигерде (в крещении - Ирина) - дочери короля Олава. Сестры Ярослава были женами членов королевских семей Польши и Чехии; его сыновья были женаты на византийской и немецкой принцессах.
Одна из его дочерей, Анна, стала женой короля Франции Генриха; она пережила своего супруга (это была вторая его жена), жила потом при своем сыне, короле Филиппе, участвовала в государственных делах, и на одном документе осталась ее собственноручная подпись, кирилличными буквами "Ана ргина", то есть "Анна регентша". Вторая дочь Ярослава стала супругой короля Венгрии, а третья, Елизавета, - норвежского принца (впоследствии - короля) Гарольда "Смелого". Скандинавская сага о Гарольде Смелом сообщает, будто Ярослав на сватание Гарольда сказал, что такой королевич как он, без земель и без богатств, должен чем-то прославить себя, чтобы этот брак не выглядел неравным. Гарольд пустился в мир искать славу, и в этих странствиях сложил песню о Ярославне из 16 строф, в каждой из которых Гарольд описывал свои подвиги и славу, а в конце повторял: "однако руська девушка в золотом ожерелье не хочет меня".
Умер Ярослав Мудрый в Вышгороде 20 февраля 1054 года. Перед смертью Ярослав завещал киевский престол старшему из оставшихся в живых сыновей, князю Изяславу, наказывая всем сыновьям жить в мире.
Ярослав Мудрый и его супруга Ирина (Ингигерда; ? - 1050) были похоронены в саркофаге в Софиевском соборе.
Фото липня 2005 року. |
Фото червня 2012 року. |
Бронзовий «Кіт Пантелеймон» стоїть на камені у скверику біля Золотих Воріт.
Колись у ресторані навпроти Золотих Воріт жив сірий персидський кіт Пантюша. Кота любили як працівники ресторану, так і його гості. На жаль, кіт загинув під час пожежі в ресторані - задихнувся в диму. А через деякий час друзі подарували ресторану бронзову статую кота, яку встановили навпроти входу. Бронзовый «Кот Пантелеймон» стоит на камне в скверике возле Золотых Ворот. Когда-то в ресторане напротив Золотых Ворот жил серый персидский кот Пантюша. Кота любили как работники ресторана, так и его гости. К сожалению, кот погиб во время пожара в ресторане - задохнулся в дыму. А спустя некоторое время друзья подарили ресторану бронзовую статую кота, которую установили напротив входа. |
У початковому варіанті на постаменті поряд із котом була пташка, та після того, як її кілька разів
спилювали охочі до сувенірів туристи, кота було вирішено залишити насамоті.
Пантюша користується величезним успіхом у гостей міста; відбою від охочих сфотографуватися немає,
отож вуха і хвіст кота сяють золотом відполірованої міді.
В первоначальном варианте на постаменте рядом с котом была птичка, но после того, как ее несколько раз спиливали охочие к сувенирам туристы, было решено оставить кота а одиночестве. Бронзовый Пантюша пользуется огромным успехом у гостей города; нет отбоя от любителей сфотографироваться, поэтому уши и хвост кота сияют золотом отполированной меди.
В первоначальном варианте на постаменте рядом с котом была птичка, но после того, как ее несколько раз спиливали охочие к сувенирам туристы, было решено оставить кота а одиночестве. Бронзовый Пантюша пользуется огромным успехом у гостей города; нет отбоя от любителей сфотографироваться, поэтому уши и хвост кота сияют золотом отполированной меди.
Фото січня 2005 року.
Пам’ятник М. В. Лисенку поруч із Національною оперою України (Театральна площа).
Скульптор А. А. Ковальов, архітектор В. Г. Гнезділов. Пам'ятник відкрито 29 грудня 1965. Монументальну бронзову фігуру М.В.Лисенко встановлено на постаменті із сірого полірованого граніту. Загальна висота пам'ятника - 7 м.
Памятник Н. В. Лысенко рядом с Национальной оперой Украины (Театральная площадь).
Скульптор А. А. Ковалёв, архитектор В. Г. Гнездилов. Памятник открыт 29 декабря 1965. Монументальная бронзовая фигура Н. В. Лысенко установлена на постаменте из серого полированного гранита. Общая высота памятника - 7 м.
Скульптор А. А. Ковальов, архітектор В. Г. Гнезділов. Пам'ятник відкрито 29 грудня 1965. Монументальну бронзову фігуру М.В.Лисенко встановлено на постаменті із сірого полірованого граніту. Загальна висота пам'ятника - 7 м.
Памятник Н. В. Лысенко рядом с Национальной оперой Украины (Театральная площадь).
Скульптор А. А. Ковалёв, архитектор В. Г. Гнездилов. Памятник открыт 29 декабря 1965. Монументальная бронзовая фигура Н. В. Лысенко установлена на постаменте из серого полированного гранита. Общая высота памятника - 7 м.
Лисенко Микола Віталійович (1842-1912) - український композитор, диригент, педагог, фольклорист, засновник національної музичної школи.
Життя і творчість М.В.Лисенка тісно пов'язані з Києвом. Тут він вчився: з 1852 - в пансіоні С.Л.Вейля, пізніше - в пансіоні П.І.Гедуена (в Липках). Тоді ж він написав і опублікував у Києві свій перший твір - польку для фортепіано. З 1860 Лисенко постійно жив у Києві; вчився в Київському університеті (закінчив фізико-математичний факультет у 1864, захистив дисертацію на ступінь кандидата природничих наук у 1865).
В 1888-94 Лисенко жив і працював в будинку № 19 по вулиці Рейтарській. Тут у 1891 відбулася його зустріч з П.І.Чайковським, який ознайомився з оперою «Тарас Бульба». В цьому ж будинку була поставлена опера Лисенко «Коза-дереза» за участю Лесі Українки.
Лисенко постійно займався величезною творчою, музично-громадською, та диригентсько-хоровою діяльністю, зокрема приймав участь у «Філармонічному товаристві любителів музики та співу», «Гуртку любителів музики» Я.Н.Спіглазова, в організації недільної школи для юнаків-селян, пізніше - в підготовці «Словника української мови», в переписі населення Києва, в роботі Південно-Західного відділення Російського географічного товариства тощо. Виступав як піаніст у концертах Київського відділення Російського музичного товариства, на вечорах літературно-артистичного товариства, членом правління якого він був, у щомісячних публічних концертах в залі Народної аудиторії. Організовував щорічні Шевченківські концерти, урочистий концерт до 100-річчя з дня народження М.І.Глінки (1904). Разом з А.А.Кошицем був організатором музичного товариства «Боян» (1905). У 1908-12 - голова ради правління «Українського клубу».
Опери Лисенка «Чорноморці» (1872), «Різдвяна ніч» (1873), «Утоплениця» (1883), «Наталка Полтавка» (1889) ставилися в театрах Н.К.Садовського, Бергоньє, в Лукьянівському народному домі тощо. Лисенко - автор опер «Тарас Бульба» (1890), «Енеїда» (1910), понад 80 вокальних, а також - фортепіанних і інших творів.
В 1873 М.В.Лисенко виступив у Києві на 3-у археологічному з'їзді з рефератом про пісні і думи, виконані О.Вересаєм. В 1903 громадськість міста відзначила 35-річчя творчої діяльності Лисенка (в приміщеннях Міського театру, Театру Бергоньє, залі Купецьких зборів). З ім'ям М.В.Лисенка пов'язаний розвиток музичної освіти в Києві. З 1869 він викладав у приватних музичних школах, музичному училищі, в Інституті шляхетних дівчат. В 1904 на зібрані громадськістю кошти було відкрито музично-драматичну школу М.В.Лисенка. Помер композитор у Києві в будинку № 95-б по вулиці Саксаганського. Поховано його на Байковому кладовищі. Ім'ям М.В.Лисенко названо Колонний зал Київської філармонії, струнний квартет і ін.
Лысенко Николай Витальевич (1842-1912) - украинский композитор, дирижёр, педагог, фольклорист, основоположник национальной музыкальной школы.
Жизнь и творчество Н.В.Лысенко тесно связаны с Киевом. Здесь он учился: с 1852 - в пансионе С.Л.Вейля, позднее - в пансионе П.И.Гедуэна (в Липках). Тогда же он написал и опубликовал в Киеве своё первое произведение - польку для фортепьяно. С 1860 Лысенко постоянно жил в Киеве; учился в Киевском университете (окончил физико-математический факультет в 1864, защитил диссертацию на степень кандидата естественных наук в 1865).
В 1888-94 Н.В.Лысенко жил и работал в доме № 19 по улице Рейтарской. Здесь в 1891 состоялась его встреча с П.И.Чайковским, который ознакомился с оперой «Тарас Бульба». В этом же доме была поставлена опера Лысенко «Коза-дереза» при участии Леси Украинки.
Лысенко постоянно занимался обширной творческой, музыкально-общественной, и дирижёрско-хоровой деятельностью, в частности принимал участие в «Филармоническом обществе любителей музыки и пения», «Кружке любителей музыки» Я.Н.Спиглазова, в организации воскресной школы для юношей-крестьян, позднее - в подготовке «Словаря украинского языка», в переписи населения Киева, в работе Юго-Западного отделения Российского географического общества и др. Выступал как пианист в концертах Киевского отделения Русского музыкального общества, на вечерах Литературно-артистического общества, членом правления которого он состоял, в ежемесячных публичных концертах в зале Народной аудитории. Организовывал ежегодные Шевченковские концерты, торжественный концерт к 100-летию со дня рождения М.И.Глинки (1904). Вместе с А.А.Кошицем был организатором музыкального общества «Боян» (1905). В 1908-12 - председатель совета правления «Українського клубу».
Оперы Лысенко «Черноморцы» (1872), «Рождественская ночь» (1873), «Утопленница» (1883), «Наталка Полтавка» (1889) ставились в театрах Н.К.Садовского, Бергонье, в Лукьяновском народном доме и т.д. Лысенко - автор опер «Тарас Бульба» (1890), «Энеида» (1910), свыше 80 вокальных, а также - фортепьянных и других произведений.
В 1873 Н.В.Лысенко выступил в Киеве на 3-м археологическом съезде с рефератом о песнях и думах, исполненных О.Вересаем. В 1903 общественность города отметила 35-летие творческой деятельности Н.В.Лысенко (в помещениях Городского театра, Театра Бергонье, зале Купеческого собрания). С именем Н.В.Лысенко связано развитие музыкального образования в Киеве. С 1869 он преподавал в частных музыкальных школах, музыкальном училище, в Институте благородных девиц. В 1904 на собранные общественностью средства была открыта Музыкально-драматическая школа Н.В.Лысенко. Умер композитор в Киеве в доме № 95-б по улице Саксаганского. Похоронен на Байковом кладбище. Именем Н.В.Лысенко названы Колонный зал Киевской филармонии, струнный квартет и др.
Життя і творчість М.В.Лисенка тісно пов'язані з Києвом. Тут він вчився: з 1852 - в пансіоні С.Л.Вейля, пізніше - в пансіоні П.І.Гедуена (в Липках). Тоді ж він написав і опублікував у Києві свій перший твір - польку для фортепіано. З 1860 Лисенко постійно жив у Києві; вчився в Київському університеті (закінчив фізико-математичний факультет у 1864, захистив дисертацію на ступінь кандидата природничих наук у 1865).
В 1888-94 Лисенко жив і працював в будинку № 19 по вулиці Рейтарській. Тут у 1891 відбулася його зустріч з П.І.Чайковським, який ознайомився з оперою «Тарас Бульба». В цьому ж будинку була поставлена опера Лисенко «Коза-дереза» за участю Лесі Українки.
Лисенко постійно займався величезною творчою, музично-громадською, та диригентсько-хоровою діяльністю, зокрема приймав участь у «Філармонічному товаристві любителів музики та співу», «Гуртку любителів музики» Я.Н.Спіглазова, в організації недільної школи для юнаків-селян, пізніше - в підготовці «Словника української мови», в переписі населення Києва, в роботі Південно-Західного відділення Російського географічного товариства тощо. Виступав як піаніст у концертах Київського відділення Російського музичного товариства, на вечорах літературно-артистичного товариства, членом правління якого він був, у щомісячних публічних концертах в залі Народної аудиторії. Організовував щорічні Шевченківські концерти, урочистий концерт до 100-річчя з дня народження М.І.Глінки (1904). Разом з А.А.Кошицем був організатором музичного товариства «Боян» (1905). У 1908-12 - голова ради правління «Українського клубу».
Опери Лисенка «Чорноморці» (1872), «Різдвяна ніч» (1873), «Утоплениця» (1883), «Наталка Полтавка» (1889) ставилися в театрах Н.К.Садовського, Бергоньє, в Лукьянівському народному домі тощо. Лисенко - автор опер «Тарас Бульба» (1890), «Енеїда» (1910), понад 80 вокальних, а також - фортепіанних і інших творів.
В 1873 М.В.Лисенко виступив у Києві на 3-у археологічному з'їзді з рефератом про пісні і думи, виконані О.Вересаєм. В 1903 громадськість міста відзначила 35-річчя творчої діяльності Лисенка (в приміщеннях Міського театру, Театру Бергоньє, залі Купецьких зборів). З ім'ям М.В.Лисенка пов'язаний розвиток музичної освіти в Києві. З 1869 він викладав у приватних музичних школах, музичному училищі, в Інституті шляхетних дівчат. В 1904 на зібрані громадськістю кошти було відкрито музично-драматичну школу М.В.Лисенка. Помер композитор у Києві в будинку № 95-б по вулиці Саксаганського. Поховано його на Байковому кладовищі. Ім'ям М.В.Лисенко названо Колонний зал Київської філармонії, струнний квартет і ін.
Лысенко Николай Витальевич (1842-1912) - украинский композитор, дирижёр, педагог, фольклорист, основоположник национальной музыкальной школы.
Жизнь и творчество Н.В.Лысенко тесно связаны с Киевом. Здесь он учился: с 1852 - в пансионе С.Л.Вейля, позднее - в пансионе П.И.Гедуэна (в Липках). Тогда же он написал и опубликовал в Киеве своё первое произведение - польку для фортепьяно. С 1860 Лысенко постоянно жил в Киеве; учился в Киевском университете (окончил физико-математический факультет в 1864, защитил диссертацию на степень кандидата естественных наук в 1865).
В 1888-94 Н.В.Лысенко жил и работал в доме № 19 по улице Рейтарской. Здесь в 1891 состоялась его встреча с П.И.Чайковским, который ознакомился с оперой «Тарас Бульба». В этом же доме была поставлена опера Лысенко «Коза-дереза» при участии Леси Украинки.
Лысенко постоянно занимался обширной творческой, музыкально-общественной, и дирижёрско-хоровой деятельностью, в частности принимал участие в «Филармоническом обществе любителей музыки и пения», «Кружке любителей музыки» Я.Н.Спиглазова, в организации воскресной школы для юношей-крестьян, позднее - в подготовке «Словаря украинского языка», в переписи населения Киева, в работе Юго-Западного отделения Российского географического общества и др. Выступал как пианист в концертах Киевского отделения Русского музыкального общества, на вечерах Литературно-артистического общества, членом правления которого он состоял, в ежемесячных публичных концертах в зале Народной аудитории. Организовывал ежегодные Шевченковские концерты, торжественный концерт к 100-летию со дня рождения М.И.Глинки (1904). Вместе с А.А.Кошицем был организатором музыкального общества «Боян» (1905). В 1908-12 - председатель совета правления «Українського клубу».
Оперы Лысенко «Черноморцы» (1872), «Рождественская ночь» (1873), «Утопленница» (1883), «Наталка Полтавка» (1889) ставились в театрах Н.К.Садовского, Бергонье, в Лукьяновском народном доме и т.д. Лысенко - автор опер «Тарас Бульба» (1890), «Энеида» (1910), свыше 80 вокальных, а также - фортепьянных и других произведений.
В 1873 Н.В.Лысенко выступил в Киеве на 3-м археологическом съезде с рефератом о песнях и думах, исполненных О.Вересаем. В 1903 общественность города отметила 35-летие творческой деятельности Н.В.Лысенко (в помещениях Городского театра, Театра Бергонье, зале Купеческого собрания). С именем Н.В.Лысенко связано развитие музыкального образования в Киеве. С 1869 он преподавал в частных музыкальных школах, музыкальном училище, в Институте благородных девиц. В 1904 на собранные общественностью средства была открыта Музыкально-драматическая школа Н.В.Лысенко. Умер композитор в Киеве в доме № 95-б по улице Саксаганского. Похоронен на Байковом кладбище. Именем Н.В.Лысенко названы Колонный зал Киевской филармонии, струнный квартет и др.
Фото січня 2005 року.
Національна опера України ім. Т. Г. Шевченка (вул. Володимирська № 50).
Будівлю театру споруджено в 1901 у формах французького ренесансу (архітектор В.А.Шретер); зал розрахований на 1628 місць.
Див. також статтю «Академічний театр опери і балету ім. Т.Г.Шевченка» про історію трупи театру.
Национальная опера Украины им. Т. Г. Шевченко (ул. Владимирская № 50).
Здание театра построено в 1901 в формах французского ренессанса (архитектор В.А.Шретер); зал рассчитан на 1628 мест.
См. также статью «Академический театр оперы и балета им. Т.Г.Шевченко» об истории труппы театра.
Будівлю театру споруджено в 1901 у формах французького ренесансу (архітектор В.А.Шретер); зал розрахований на 1628 місць.
Див. також статтю «Академічний театр опери і балету ім. Т.Г.Шевченка» про історію трупи театру.
Национальная опера Украины им. Т. Г. Шевченко (ул. Владимирская № 50).
Здание театра построено в 1901 в формах французского ренессанса (архитектор В.А.Шретер); зал рассчитан на 1628 мест.
См. также статью «Академический театр оперы и балета им. Т.Г.Шевченко» об истории труппы театра.
Фото січня 2005 року.
Міський Будинок Учителя (вул. Володимирська № 57).
Цю чудову будівлю в стилі неокласицизму було зведено в 1910-1912 за проектом тоді ще молодого архітектора Павла Альошина спеціально для Педагогічного музею. На фронтоні - ряд композицій із символічним зображенням різних наук. На будівлі напис - «На благу просвіту руського народу». Кошти на будівництво зібрала педагогічна громадськість Києва, яку підтримав відомий тоді меценат Семен Могилевцев.
Городской Дом Учителя (ул. Владимирская № 57).
Это прекрасное здание в стиле неоклассицизма было сведено в 1910-1912 по проекту тогда еще молодого архитектора Павла Алешина специально для Педагогического музея. На фронтоне - ряд композиций с символическим изображением различных наук. На здании надпись - «На благое просветительство русского народа». Средства на строительство собрала педагогическая общественность Киева, которую поддержал известный тогда меценат Семен Могилевцев.
Цю чудову будівлю в стилі неокласицизму було зведено в 1910-1912 за проектом тоді ще молодого архітектора Павла Альошина спеціально для Педагогічного музею. На фронтоні - ряд композицій із символічним зображенням різних наук. На будівлі напис - «На благу просвіту руського народу». Кошти на будівництво зібрала педагогічна громадськість Києва, яку підтримав відомий тоді меценат Семен Могилевцев.
Городской Дом Учителя (ул. Владимирская № 57).
Это прекрасное здание в стиле неоклассицизма было сведено в 1910-1912 по проекту тогда еще молодого архитектора Павла Алешина специально для Педагогического музея. На фронтоне - ряд композиций с символическим изображением различных наук. На здании надпись - «На благое просветительство русского народа». Средства на строительство собрала педагогическая общественность Киева, которую поддержал известный тогда меценат Семен Могилевцев.
Сам Педагогічний музей (перший у світі!) було створено в Києві в 1901. Спочатку він розміщувався в приміщенні Троїцького народного будинку (зараз - Театр оперети),
Вищих жіночих курсів на вул. Фундуклеївській № 51 (зараз - вул. Хмельницького). Першим директором музею був професор педагогіки Київського університету Музиченко.
Слід пам’ятати, що перші школи та перший вищий навчальний заклад на Русі виникли саме в Києві, це й зумовило місце для створення музею.
Задуманий раніше Музей педагогіки в Петербурзі так і не перетворився на справжній музей: він став місцем проведення виставок з новинок у освіті.
Натомість Київський Педагогічний музей було створено з метою пропаганди сучасного педагогічного досвіду та історичної спадщини в цій галузі.
Навіть сьогодні в світі дуже мало музеїв такого типу: музей дитинства у Франції, музеї дидактичної (розвиваючої) іграшки в Росії та в Англії, педагогічні музеї у Вільнюсі, у Тбілісі та в Софії (Болгарія).
1917 року в приміщенні Музею педагогіки розміщувалася Центральна Рада. Саме тут були ухвалені історичні Універсали Центральної Ради, зокрема 4-й Універсал, що проголосив створення Української Народної Республіки.
Однак уряд Української Народної Республіки (УНР) не зазіхав на будівлю музею; він займав там лише кілька кімнат(!) на умовах оренди(!!!). Педагогічний музей весь цей час продовжував працювати. Працювали й школи, навіть відкривалися нові. В Києві було відкрито першу українську гімназію, засновано Педагогічну академію. В приміщенні музею навесні та восени 1917 року було проведено перші два з’їзди вчителів України.
Під час громадянської війни Київ неодноразово переходив з рук до рук, і протягом цих трьох років музей не мав можливості працювати стабільно. В місті не було опалення, люди голодували, а в музеї розташовувалася то школа льотчиків, то якась добровільна білогвардійська дружина, то ще якісь організації. Однак експонати музею при такій частій зміні господарів зберігалися в повному порядку. Але коли в Києві остаточно встановилася Радянська влада, то, кажуть, у дворі музею запалали багаття з книг... Цю будівлю зайняв Пролетарський музей, потім Музей революції та історії партії, Київська філія Центрального музею В. І. Леніна... Лише у квітні 1982 ріку, після переїзду Музею Леніна до нової будівлі, вчителям Києва було повернуто їхню власність для «Будинку вчителя». Музей педагогіки також повернувся до свого дому, але зайняв у ньому лише декілька кімнат...
Сам Педагогический музей (первый в мире!) был создан в Киеве в 1901. Сначала он размещался в помещении Троицкого народного дома (сейчас - Театр оперетты), Высших женских курсов на ул. Фундуклеевской № 51 (ныне - ул. Хмельницкого). Первым директором музея был профессор педагогики Киевского университета Музыченко. Следует помнить, что первые школы и первое высшее учебное заведение на Руси возникли именно в Киеве, это и обусловило место для создания музея. Задуманный ранее Музей педагогики в Петербурге так и не превратился в настоящий музей: он стал местом проведения выставок новинок в образовании. Киевский же Педагогический музей был создан с целью пропаганды современного педагогического опыта и исторического наследия в этой отрасли. Даже сейчас в мире очень мало музеев такого типа: музей детства во Франции, музеи дидактической (развивающей) игрушки в России и в Англии, педагогические музеи в Вильнюсе, в Тбилиси и в Софии (Болгария).
В 1917 году в помещении Музея педагогики размещалась Центральная Рада. Именно здесь были приняты исторические Универсалы Центрального Совета, в частности - 4-й Универсал, который провозгласил создание Украинской Народной Республики.
Однако правительство Украинской Народной Республики (УНР) не позарилось на здание музея; оно занимало там лишь несколько комнат(!) на условиях аренды(!!!). Педагогический музей все это время продолжал работать. Работали и школы, даже открывались новые. В Киеве была открыта первая украинская гимназия, основана Педагогическая академия. В помещении музея весной и осенью 1917 года были проведены первые два съезда учителей Украины.
Во время гражданской войны Киев неоднократно переходил из рук в руки, и на протяжении этих трех лет музей не имел возможности работать стабильно. В городе не было отопления, люди голодали, а в музее располагалась то школа летчиков, то какая-то добровольная белогвардейская дружина, то еще какие-то организации. Однако экспонаты музея при столь частой смене хозяев хранились в полном порядке. Но когда в Киеве окончательно установилась Советская власть, то, говорят, во дворе музея запылали костры из книг... Это здание занял Пролетарский музей, потом Музей революции и истории партии, Киевский филиал Центрального музея В. И. Ленина... Лишь в апреле 1982 реку, после переезда Музея Ленина в новое здание, учителям Киева была возвращена их собственность для «Дома учителя». Музей педагогики также вернулся в свой дом, но занял в нем лишь несколько комнат...
1917 року в приміщенні Музею педагогіки розміщувалася Центральна Рада. Саме тут були ухвалені історичні Універсали Центральної Ради, зокрема 4-й Універсал, що проголосив створення Української Народної Республіки.
Однак уряд Української Народної Республіки (УНР) не зазіхав на будівлю музею; він займав там лише кілька кімнат(!) на умовах оренди(!!!). Педагогічний музей весь цей час продовжував працювати. Працювали й школи, навіть відкривалися нові. В Києві було відкрито першу українську гімназію, засновано Педагогічну академію. В приміщенні музею навесні та восени 1917 року було проведено перші два з’їзди вчителів України.
Під час громадянської війни Київ неодноразово переходив з рук до рук, і протягом цих трьох років музей не мав можливості працювати стабільно. В місті не було опалення, люди голодували, а в музеї розташовувалася то школа льотчиків, то якась добровільна білогвардійська дружина, то ще якісь організації. Однак експонати музею при такій частій зміні господарів зберігалися в повному порядку. Але коли в Києві остаточно встановилася Радянська влада, то, кажуть, у дворі музею запалали багаття з книг... Цю будівлю зайняв Пролетарський музей, потім Музей революції та історії партії, Київська філія Центрального музею В. І. Леніна... Лише у квітні 1982 ріку, після переїзду Музею Леніна до нової будівлі, вчителям Києва було повернуто їхню власність для «Будинку вчителя». Музей педагогіки також повернувся до свого дому, але зайняв у ньому лише декілька кімнат...
Сам Педагогический музей (первый в мире!) был создан в Киеве в 1901. Сначала он размещался в помещении Троицкого народного дома (сейчас - Театр оперетты), Высших женских курсов на ул. Фундуклеевской № 51 (ныне - ул. Хмельницкого). Первым директором музея был профессор педагогики Киевского университета Музыченко. Следует помнить, что первые школы и первое высшее учебное заведение на Руси возникли именно в Киеве, это и обусловило место для создания музея. Задуманный ранее Музей педагогики в Петербурге так и не превратился в настоящий музей: он стал местом проведения выставок новинок в образовании. Киевский же Педагогический музей был создан с целью пропаганды современного педагогического опыта и исторического наследия в этой отрасли. Даже сейчас в мире очень мало музеев такого типа: музей детства во Франции, музеи дидактической (развивающей) игрушки в России и в Англии, педагогические музеи в Вильнюсе, в Тбилиси и в Софии (Болгария).
В 1917 году в помещении Музея педагогики размещалась Центральная Рада. Именно здесь были приняты исторические Универсалы Центрального Совета, в частности - 4-й Универсал, который провозгласил создание Украинской Народной Республики.
Однако правительство Украинской Народной Республики (УНР) не позарилось на здание музея; оно занимало там лишь несколько комнат(!) на условиях аренды(!!!). Педагогический музей все это время продолжал работать. Работали и школы, даже открывались новые. В Киеве была открыта первая украинская гимназия, основана Педагогическая академия. В помещении музея весной и осенью 1917 года были проведены первые два съезда учителей Украины.
Во время гражданской войны Киев неоднократно переходил из рук в руки, и на протяжении этих трех лет музей не имел возможности работать стабильно. В городе не было отопления, люди голодали, а в музее располагалась то школа летчиков, то какая-то добровольная белогвардейская дружина, то еще какие-то организации. Однако экспонаты музея при столь частой смене хозяев хранились в полном порядке. Но когда в Киеве окончательно установилась Советская власть, то, говорят, во дворе музея запылали костры из книг... Это здание занял Пролетарский музей, потом Музей революции и истории партии, Киевский филиал Центрального музея В. И. Ленина... Лишь в апреле 1982 реку, после переезда Музея Ленина в новое здание, учителям Киева была возвращена их собственность для «Дома учителя». Музей педагогики также вернулся в свой дом, но занял в нем лишь несколько комнат...
Фото січня 2005 року.
Пам’ятник видатному державному і громадському діячеві, українському історику Михайлові Грушевському
(скульптор - В. Чепелик, архітектор - М. Кислий)
поруч із міським Будинком Учителя, біля
будинку колишньої Першої гімназії
(на розі бульвару Шевченка та вулиці Володимирська).
Пам'ятник збудовано коштом міста Києва; відкрито 1 грудня 1998 року.
Грушевський Михайло Сергійович (1866-1934) - видатний український історик і політичний діяч, академік ВУАН (з 1924) та АН СРСР (з 1929). Автор праць «Історія України-Руси» (в 10 томах), «Ілюстрована Історія України», «Історія української літератури» та інших. В 1890 закінчив Київський університет, був членом "Київської громади". В 1908-1919 і 1924-1930 працював у Києві, зокрема, в 1917-1918 очолював Центральну Раду (містилася в будівлі Педагогічного музею на вул. Володимирський № 57), яка 29 квітня 1918 обрала його першим президентом Української Народної Республіки (УНР). В 1919-1924 перебував у еміграції, після повернення працював у Києві в історичній секції ВУАН. В 1930-1934 - у Москві. Похований у Києві на Байковому кладовищі.
Памятник выдающемуся государственному и общественному деятелю, украинскому историку Михаилу Грушевскому (скульптор - В. Чепелик, архитектор - М. Кислый) рядом с городским Домом Учителя, возле здания бывшей Первой гимназии (на углу бульвара Шевченко и улицы Владимирская). Памятник воздвигнут на средства города Киева; открыт 1 декабря 1998 года.
Грушевский Михаил Сергеевич (1866-1934) - выдающийся украинский историк и политический деятель, академик ВУАН (с 1924) и АН СССР (с 1929). Автор трудов «История Украины-Руси» (в 10 томах), «Иллюстрированная История Украины», «История украинской литературы» и других. В 1890 закончил Киевский университет, был членом "Киевского общества". В 1908-1919 и 1924-1930 работал в Киеве, в частности, в 1917-1918 возглавлял Центральную Раду (размещалась в здании Педагогического музея на ул. Владимирской № 57), которая 29 апреля 1918 избрала его первым президентом Украинской Народной Республики (УНР). В 1919-1924 пребывал в эмиграции, после возвращения работал в Киеве в исторической секции ВУАН. В 1930-1934 - в Москве. Похоронен в Киеве на Байковом кладбище.
Грушевський Михайло Сергійович (1866-1934) - видатний український історик і політичний діяч, академік ВУАН (з 1924) та АН СРСР (з 1929). Автор праць «Історія України-Руси» (в 10 томах), «Ілюстрована Історія України», «Історія української літератури» та інших. В 1890 закінчив Київський університет, був членом "Київської громади". В 1908-1919 і 1924-1930 працював у Києві, зокрема, в 1917-1918 очолював Центральну Раду (містилася в будівлі Педагогічного музею на вул. Володимирський № 57), яка 29 квітня 1918 обрала його першим президентом Української Народної Республіки (УНР). В 1919-1924 перебував у еміграції, після повернення працював у Києві в історичній секції ВУАН. В 1930-1934 - у Москві. Похований у Києві на Байковому кладовищі.
Памятник выдающемуся государственному и общественному деятелю, украинскому историку Михаилу Грушевскому (скульптор - В. Чепелик, архитектор - М. Кислый) рядом с городским Домом Учителя, возле здания бывшей Первой гимназии (на углу бульвара Шевченко и улицы Владимирская). Памятник воздвигнут на средства города Киева; открыт 1 декабря 1998 года.
Грушевский Михаил Сергеевич (1866-1934) - выдающийся украинский историк и политический деятель, академик ВУАН (с 1924) и АН СССР (с 1929). Автор трудов «История Украины-Руси» (в 10 томах), «Иллюстрированная История Украины», «История украинской литературы» и других. В 1890 закончил Киевский университет, был членом "Киевского общества". В 1908-1919 и 1924-1930 работал в Киеве, в частности, в 1917-1918 возглавлял Центральную Раду (размещалась в здании Педагогического музея на ул. Владимирской № 57), которая 29 апреля 1918 избрала его первым президентом Украинской Народной Республики (УНР). В 1919-1924 пребывал в эмиграции, после возвращения работал в Киеве в исторической секции ВУАН. В 1930-1934 - в Москве. Похоронен в Киеве на Байковом кладбище.
Фото січня 2005 року. |
Фото червня 2014 року. |
Фото серпня 2014 року. |
Пам'ятник Тарасові Шевченку - видатному українському поету та художнику.
Пам'ятник розташований у парку Т. Г. Шевченка в Києві, навпроти червоного корпусу Київського національного університету, який також названо ім'ям видатного українця. Монумент було відкрито 6 березня 1939 року до 125-річчя від дня народження поета. Нині цей пам'ятник є одним із символів сучасного Києва. На постаменті напис: «Т. Г. Шевченко. 1814-1861», нижче - рядки з його «Заповіту»:
«I мене в сім'ї великій,
Автори пам'ятника: скульптор М. Г. Манізер, архітектор Є. А. Левінсон.
Бронзову фігуру Т. Г. Шевченка (висота - 6,45 м; відлито на Ленінградському заводі художнього литва)
встановлено на постаменті з червоного граніту (висота - 7,3 м).
В сім'ї вольній, новій Не забудьте пом'янути Незлим, тихим словом». Див. також статтю «Канів, Чернеча гора (Тарасова Гора)». |
Памятник Тарасу Шевченко - выдающемуся украинскому поэту и художнику.
Памятник расположен в парке Т. Г. Шевченко в Киеве, напротив красного корпуса Киевского национального университета, который тоже носит имя выдающегося украинца. Монумент был открыт 6 марта 1939 года к 125-летию со дня рождения поэта. Ныне этот памятник является одним из символов современного Киева.
На постаменте надпись: «Т. Г. Шевченко. 1814-1861», ниже - слова из его «Заповіту» («Завещания»).
Авторы памятника: скульптор М. Г. Манизер, архитектор Е. А. Левинсон). Бронзовая фигура Т. Г. Шевченко (высота - 6,45 м; отлита на Ленинградском заводе художественного литья) установлена на постаменте из красного гранита (высота - 7,3 м).
См. также статью «Канев, Чернеча гора (Тарасова Гора)».
Taras Shevchenko Monument is a monument to great Ukrainian poet and painter Taras Shevchenko. It located in Shevchenko Park, opposite the Red building of the Kyiv University. The monument has set up in 1939 by the 125th anniversary of the poet. It is one of the symbols of modern Kyiv.
Памятник расположен в парке Т. Г. Шевченко в Киеве, напротив красного корпуса Киевского национального университета, который тоже носит имя выдающегося украинца. Монумент был открыт 6 марта 1939 года к 125-летию со дня рождения поэта. Ныне этот памятник является одним из символов современного Киева.
На постаменте надпись: «Т. Г. Шевченко. 1814-1861», ниже - слова из его «Заповіту» («Завещания»).
Авторы памятника: скульптор М. Г. Манизер, архитектор Е. А. Левинсон). Бронзовая фигура Т. Г. Шевченко (высота - 6,45 м; отлита на Ленинградском заводе художественного литья) установлена на постаменте из красного гранита (высота - 7,3 м).
См. также статью «Канев, Чернеча гора (Тарасова Гора)».
Taras Shevchenko Monument is a monument to great Ukrainian poet and painter Taras Shevchenko. It located in Shevchenko Park, opposite the Red building of the Kyiv University. The monument has set up in 1939 by the 125th anniversary of the poet. It is one of the symbols of modern Kyiv.
Фото серпня 2019 року. |
Один з фонтанів у парку ім. Тараса Шевченка.
Парк імені Тараса Шевченка було засновано 1860 року під назвою «Університетський сквер», його площа становить 5,6 га. Один из фонтанов в парке им. Тараса Шевченко. Парк имени Тараса Шевченко был заложен в 1860 году под названием «Университетский сквер», его площадь составляет 5,6 га. |
Фото серпня 2019 року. |
Фото серпня 2019 року. |
Мініатюрний пам'ятник «Київські шахи» (проект «Шукай!»).
Встановлено біля альтанки на шаховому майданчику неподалік від фонтана у парку ім. Тараса Шевченка. Скульптор Ольга Колесник. Миниатюрный памятник «Киевские шахматы» (проект «Шукай!»). Установлен возле беседки на шахматной площадке невдалеке от фонтана в парке им. Тараса Шевченко. Скульптор Ольга Колесник. «Kyiv Chess» (project «Shukai!»). Sculptor Olha Kolesnyk. |
Фото січня 2005 року.
Головний ("Червоний") корпус Київського національного університету імені Тараса Шевченка
(вул. Володимирська № 60) - «Alma mater».
Цю будівлю - пам'ятник архітектури в стилі класицизму - було споруджено в 1837-42 архітектором В.І.Беретті. Стіни будівлі пофарбовано в червоний колір, чавунні бази і капітелі колон - чорні. Це відповідає кольорам стрічок ордену св. Володимира (орден було засновано в 1782; його девіз: «Користь, честь і слава»).
Главный ("Красный") корпус Киевского национального университета имени Тараса Шевченко
(ул. Владимирская № 60) - «Alma mater».
Это здание - памятник архитектуры в стиле классицизма - было построено в 1837-42 архитектором В.И.Беретти. Стены здания окрашены в красный цвет, чугунные базы и капители колонн - чёрные. Это соответствует цветам лент ордена св. Владимира (орден был учреждён в 1782; его девиз: «Польза, честь и слава»).
Main ('Red') corps of the National Taras Shevchenko University of the Kyiv. 60, Volodymyrska street, Kyiv (Kiev).
(вул. Володимирська № 60) - «Alma mater».
Цю будівлю - пам'ятник архітектури в стилі класицизму - було споруджено в 1837-42 архітектором В.І.Беретті. Стіни будівлі пофарбовано в червоний колір, чавунні бази і капітелі колон - чорні. Це відповідає кольорам стрічок ордену св. Володимира (орден було засновано в 1782; його девіз: «Користь, честь і слава»).
Главный ("Красный") корпус Киевского национального университета имени Тараса Шевченко
(ул. Владимирская № 60) - «Alma mater».
Это здание - памятник архитектуры в стиле классицизма - было построено в 1837-42 архитектором В.И.Беретти. Стены здания окрашены в красный цвет, чугунные базы и капители колонн - чёрные. Это соответствует цветам лент ордена св. Владимира (орден был учреждён в 1782; его девиз: «Польза, честь и слава»).
Main ('Red') corps of the National Taras Shevchenko University of the Kyiv. 60, Volodymyrska street, Kyiv (Kiev).
Київський університет було засновано 1834 року в складі філософського факультету з двома відділеннями - історико-філологічним і фізико-математичним.
Влітку 1834 року університет прийняв перших 62 студенти. В 1835 було відкрито юридичний факультет, у 1841 - медичний.
Університету було присвоєно ім'я святого Володимира і спершу він розміщувався в приватних будинках на Печерську.
Із середини XIX століття університет став одним із центрів розвитку науки та формування національної свідомості в Україні.
У різні часи тут працювали та викладали відомі вчені (деякі з них самі були випускниками Київського університету): математики Б.Н.Делоне, Д.О.Граве, Н.А. і А.А.Дьяченко, Б.Я.Букреєв, В.П.Єрмаков, М.М.Боголюбов; фізики Й.Й.Косоногов, М.П.Авенаріус, М.М.Шіллер; зоологи К.Ф.Кеслер, О.О.Ковалевський, О.М.Северцов, О.О.Коротнєв, ботаніки І.Ф.Шмальгаузен, С.Г.Навашин, К.А.Пурієвич, О.В.Фомін, М.Г.Холодний; історики і філософи М.О.Максимович (перший ректор університету), М.І.Костомаров, В.Б.Антонович, М.В.Довнар-Запольський, В.С.Іконников, М.П.Драгоманов, І.В.Лучицький, Ю.А.Кулаковський, О.І.Білецький, А.Ю.Кримськьй, Є.В.Тарле; літературознавці Н.П.Дашкевич і В.Н.Перетц; юристи К.О.Неволін, М.Д.Іванишев, М.Ф.Владимирський-Буданов, О.Ф.Кистяківський; економісти М.І.Зібер, С.І.Богородський, Н.X.Бунге, І.В.Вернадський (батько першого президента АН УРСР, академіка В.І.Вернадського); хіміки С.М.Реформатський, Н.А.Бунге, А.К.Бабко, А.М.Голуб, А.Т.Пилипенко, А.У.Кіпріяно; біохімік О.В.Палладін; механіки І.І.Рахманінов, Г.К.Суслов, П.В.Воронець; геологи К.М.Феофілактов, В.М.Чирвинський, М.І.Андрусов; медики В.О.Бец, Н.А.Хржонщевський, М.С.Скліфосовський, Г.Н.Мінх, В.В.Підвисоцький, Ю.К.Шимановський, В.К.Високович, В.А.Караваєв, В.П.Образцов, Н.М.Волкович; архітектор В.І.Беретті та інші.
У 1845-1847 роках в Археографічній комісії при університеті працював Т. Г. Шевченко.
У Київському університеті навчалися видатні вчені та діячі культури: мікробіолог і епідеміолог Д.К.Заболотний, математики Н.Г.Чеботарьов і О.Ю.Шмідт, терапевт Ф.Г.Яновський, мовознавець К.П.Михальчук, геолог П.А.Тутківський, винахідник у галузі зварювання Н.Н.Бенардос, мистецтвознавець Н.Ф.Беляшевський, вчені-медики Н.Д.Стражеско, В.Н.Іванов, фізик О.П.Александров (з 1975 - президент АН СРСР), письменники М.П.Старицький, А.П.Свідницький, В.І.Самійленко, Я.Івашкевич, М.А.Булгаков, А.Є.Корнійчук, К.Г.Паустовський і М.Ф.Рильський, композитори М.В.Лисенко, Л.Н.Ревуцький, М.А.Завадський, художники Н.Н.Ге, Н.Бурачек, академіки А.Н.Бах і А.А.Богомолець, грузинський актор А.Хораваї, члени Кирило-Мефодіївського братства В.М.Білозерський, Г.Л.Андрузський та інші.
За часів Української Народної Республіки, в 1917-му, Університет святого Володимира було реформовано на Національний університет.
Ім'я Т. Г. Шевченка було присвоєно Київському університету в 1939.
Під час другої Світової війни університету було завдано значних руйнацій (висаджено в повітря головний корпус, знищено кабінети, бібліотеку); частину колективу університету було евакуйовано до м. Кзил-Орда (Казахстан). У січні 1944 університет відновив свою діяльність у Києві.
Зараз в університеті на 13 факультетах і в 6 Інститутах навчається близько 20 тисяч студентів, їм викладають майже дві тисячі викладачів.
Киевский университет был основан в 1834 году в составе философского факультета с двумя отделениями - историко-филологическим и физико-математическим. Летом 1834 года университет принял первых 62 студента. В 1835 был открыт юридический факультет, в 1841 - медицинский. Университету было присвоено имя святого Владимира и вначале он размещался в частных домах на Печерске.
С середины XIX в. университет стал одним из центров развития науки и формирования национального сознания в Украине.
В разное время здесь работали и преподавали известные учёные (некоторые из них сами были выпускниками Киевского университета): математики Б.Н.Делоне, Д.А.Граве, Н.А. и А.А.Дьяченко, Б.Я.Букреев, В.П.Ермаков, Н.Н.Боголюбов; физики И.И.Косоногов, М.П.Авенариус, М.М.Шиллер; зоологи К.Ф.Кеслер, А.О.Ковалевский, А.Н.Северцов, А.А.Коротнев, ботаники И.Ф.Шмальгаузен, С.Г.Навашин, К.А.Пуриевич, О.В.Фомин, М.Г.Холодный; историки и философы М.А.Максимович (первый ректор университета), М.И.Костомаров, В.Б.Антонович, М.В.Довнар-Запольский, В.С.Иконников, М.П.Драгоманов, И.В.Лучицкий, Ю.А.Кулаковский, О.И.Билецкий, А.Ю.Крымский, Е.В.Тарле; литературоведы Н.П.Дашкевич и В.Н.Перетц; юристы К.А.Неволин, Н.Д.Иванишев, М.Ф.Владимирський-Буданов, А.Ф.Кистяковский; экономисты Н.И.Зибер, С.И.Богородский, Н.X.Бунге, И.В.Вернадский (отец первого президента АН УССР, академика В.И.Вернадского); химики С.Н.Реформатский, Н.А.Бунге, А.К.Бабко, А.М.Голуб, А.Т.Пилипенко, А.У.Киприяно; биохимик О.В.Палладин; механики И.И.Рахманинов, Г.К.Суслов, П.В.Воронец; геологи К.М.Феофилактов, В.М.Чирвинский, Н.И.Андрусов; медики В.А.Бец, Н.А.Хржонщевский, Н.В.Склифосовский, Г.Н.Минх, В.В.Подвысоцкий, Ю.К.Шимановский, В.К.Высокович, В.А.Караваев, В.П.Образцов, Н.М.Волкович; архитектор В.И.Беретти и другие.
В 1845-47 в Археографической комиссии при университете работал Т.Г.Шевченко.
В Киевском университете учились выдающиеся учёные и деятели культуры: микробиолог и эпидемиолог Д.К.Заболотный, математики Н.Г.Чеботарёв и О.Ю.Шмидт, терапевт Ф.Г.Яновский, языковед К.П.Михальчук, геолог П.А.Тутковский, изобретатель в области сварки Н.Н.Бенардос, искусствовед Н.Ф.Беляшевский, учёные-медики Н.Д.Стражеско, В.Н.Иванов, физик А.П.Александров (с 1975 - президент АН СССР), писатели М.П.Старицкий, А.П.Свидницкий, В.И.Самийленко, Я.Ивашкевич, М.А.Булгаков, А.Е.Корнейчук, К.Г.Паустовский и М.Ф.Рыльский, композиторы Н.В.Лысенко, Л.Н.Ревуцкий, М.А.Завадский, художники Н.Н.Ге, Н.Бурачек, академики А.Н.Бах и А.А.Богомолец, грузинский актёр А.Хораваи, члены Кирилло-Мефодиевского братства В.М.Белозерский, Г.Л.Андрузский и другие.
Во времена Украинской Народной Республики, в 1917-м, Университет святого Владимира был реформирован в Национальный университет.
Имя Т. Г. Шевченко было присвоено Киевскому университету в 1939.
Во время второй Мировой войны университету был нанесен значительный ущерб (взорван главный корпус, уничтожены кабинеты, библиотека); часть коллектива университета была эвакуирована в г. Кзыл-Орда (Казахстан). В январе 1944 университет возобновил свою деятельность в Киеве.
Ныне в университете на 13 факультетах и в 6 Институтах учится около 20 тысяч студентов, им преподают почти две тысячи преподавателей.
The first 62 students started their studies at Kyiv University in 1834, in the one-and-only Faculty of Philosophy, which had two Departments: The Department of History and Philology and The Department of Physics and Mathematics.
Faculty members, scholars and scientists of Kyiv University have made a worthy contribution to the development of science and social-political thinking in Ukraine. The list is long and comprises, among others: prominent historians and philologists: M. Maxymovych, M. Kostomarov, V. Antonovych, I. Luchytskiy, M. Drahomanov, V. Perets, O. Beletskiy, A. Krymskiy, Ye. Tarle; lawyers K. Nevolin, M. Ivanishev, M. Vladimirskiy-Budanov, O. Kystyakovskiy; the economist M. Ziber; mathematicians V. Yermakov, D. Grave, M. Bohomolov; specialists in mechanics I. Rakhmaninov, H. Suslov, P. Voronets; physicists M. Avenarius, M. Shiller, Y. Kossohonov, E. Lashkariov; chemists A. Babko, A. Holub, A. Kipriakov, S. Reformatskiy; geologists K. Feofilaktov, V. Chirvinskiy, M. Andrusov, P. Tutkovskiy; botanists I. Shmalhausen, S. Navashyn, K. Purievych, O. Fomin, M. Kholodniy; zoologists K. Kesler, O. Kovalevskiy, O. Severtsov, O. Korotnev; the biochemist O. Palladin; specialists in medicine V. Bets, M. Sklifosofskiy, F. Yanovskiy, V. Obraztsov, M. Strazhesko, to name but a few.
Among the graduates of Kyiv University one finds a considerable number of prominent figures of the Ukrainian arts: the playwright Mykhailo Starytskiy, the poet Maxym Rylskiy, the composer Mykola Lysenko and other.
At present the student body of Kyiv University totals about 20 000 students.
Із середини XIX століття університет став одним із центрів розвитку науки та формування національної свідомості в Україні.
У різні часи тут працювали та викладали відомі вчені (деякі з них самі були випускниками Київського університету): математики Б.Н.Делоне, Д.О.Граве, Н.А. і А.А.Дьяченко, Б.Я.Букреєв, В.П.Єрмаков, М.М.Боголюбов; фізики Й.Й.Косоногов, М.П.Авенаріус, М.М.Шіллер; зоологи К.Ф.Кеслер, О.О.Ковалевський, О.М.Северцов, О.О.Коротнєв, ботаніки І.Ф.Шмальгаузен, С.Г.Навашин, К.А.Пурієвич, О.В.Фомін, М.Г.Холодний; історики і філософи М.О.Максимович (перший ректор університету), М.І.Костомаров, В.Б.Антонович, М.В.Довнар-Запольський, В.С.Іконников, М.П.Драгоманов, І.В.Лучицький, Ю.А.Кулаковський, О.І.Білецький, А.Ю.Кримськьй, Є.В.Тарле; літературознавці Н.П.Дашкевич і В.Н.Перетц; юристи К.О.Неволін, М.Д.Іванишев, М.Ф.Владимирський-Буданов, О.Ф.Кистяківський; економісти М.І.Зібер, С.І.Богородський, Н.X.Бунге, І.В.Вернадський (батько першого президента АН УРСР, академіка В.І.Вернадського); хіміки С.М.Реформатський, Н.А.Бунге, А.К.Бабко, А.М.Голуб, А.Т.Пилипенко, А.У.Кіпріяно; біохімік О.В.Палладін; механіки І.І.Рахманінов, Г.К.Суслов, П.В.Воронець; геологи К.М.Феофілактов, В.М.Чирвинський, М.І.Андрусов; медики В.О.Бец, Н.А.Хржонщевський, М.С.Скліфосовський, Г.Н.Мінх, В.В.Підвисоцький, Ю.К.Шимановський, В.К.Високович, В.А.Караваєв, В.П.Образцов, Н.М.Волкович; архітектор В.І.Беретті та інші.
У 1845-1847 роках в Археографічній комісії при університеті працював Т. Г. Шевченко.
У Київському університеті навчалися видатні вчені та діячі культури: мікробіолог і епідеміолог Д.К.Заболотний, математики Н.Г.Чеботарьов і О.Ю.Шмідт, терапевт Ф.Г.Яновський, мовознавець К.П.Михальчук, геолог П.А.Тутківський, винахідник у галузі зварювання Н.Н.Бенардос, мистецтвознавець Н.Ф.Беляшевський, вчені-медики Н.Д.Стражеско, В.Н.Іванов, фізик О.П.Александров (з 1975 - президент АН СРСР), письменники М.П.Старицький, А.П.Свідницький, В.І.Самійленко, Я.Івашкевич, М.А.Булгаков, А.Є.Корнійчук, К.Г.Паустовський і М.Ф.Рильський, композитори М.В.Лисенко, Л.Н.Ревуцький, М.А.Завадський, художники Н.Н.Ге, Н.Бурачек, академіки А.Н.Бах і А.А.Богомолець, грузинський актор А.Хораваї, члени Кирило-Мефодіївського братства В.М.Білозерський, Г.Л.Андрузський та інші.
За часів Української Народної Республіки, в 1917-му, Університет святого Володимира було реформовано на Національний університет.
Ім'я Т. Г. Шевченка було присвоєно Київському університету в 1939.
Під час другої Світової війни університету було завдано значних руйнацій (висаджено в повітря головний корпус, знищено кабінети, бібліотеку); частину колективу університету було евакуйовано до м. Кзил-Орда (Казахстан). У січні 1944 університет відновив свою діяльність у Києві.
Зараз в університеті на 13 факультетах і в 6 Інститутах навчається близько 20 тисяч студентів, їм викладають майже дві тисячі викладачів.
Киевский университет был основан в 1834 году в составе философского факультета с двумя отделениями - историко-филологическим и физико-математическим. Летом 1834 года университет принял первых 62 студента. В 1835 был открыт юридический факультет, в 1841 - медицинский. Университету было присвоено имя святого Владимира и вначале он размещался в частных домах на Печерске.
С середины XIX в. университет стал одним из центров развития науки и формирования национального сознания в Украине.
В разное время здесь работали и преподавали известные учёные (некоторые из них сами были выпускниками Киевского университета): математики Б.Н.Делоне, Д.А.Граве, Н.А. и А.А.Дьяченко, Б.Я.Букреев, В.П.Ермаков, Н.Н.Боголюбов; физики И.И.Косоногов, М.П.Авенариус, М.М.Шиллер; зоологи К.Ф.Кеслер, А.О.Ковалевский, А.Н.Северцов, А.А.Коротнев, ботаники И.Ф.Шмальгаузен, С.Г.Навашин, К.А.Пуриевич, О.В.Фомин, М.Г.Холодный; историки и философы М.А.Максимович (первый ректор университета), М.И.Костомаров, В.Б.Антонович, М.В.Довнар-Запольский, В.С.Иконников, М.П.Драгоманов, И.В.Лучицкий, Ю.А.Кулаковский, О.И.Билецкий, А.Ю.Крымский, Е.В.Тарле; литературоведы Н.П.Дашкевич и В.Н.Перетц; юристы К.А.Неволин, Н.Д.Иванишев, М.Ф.Владимирський-Буданов, А.Ф.Кистяковский; экономисты Н.И.Зибер, С.И.Богородский, Н.X.Бунге, И.В.Вернадский (отец первого президента АН УССР, академика В.И.Вернадского); химики С.Н.Реформатский, Н.А.Бунге, А.К.Бабко, А.М.Голуб, А.Т.Пилипенко, А.У.Киприяно; биохимик О.В.Палладин; механики И.И.Рахманинов, Г.К.Суслов, П.В.Воронец; геологи К.М.Феофилактов, В.М.Чирвинский, Н.И.Андрусов; медики В.А.Бец, Н.А.Хржонщевский, Н.В.Склифосовский, Г.Н.Минх, В.В.Подвысоцкий, Ю.К.Шимановский, В.К.Высокович, В.А.Караваев, В.П.Образцов, Н.М.Волкович; архитектор В.И.Беретти и другие.
В 1845-47 в Археографической комиссии при университете работал Т.Г.Шевченко.
В Киевском университете учились выдающиеся учёные и деятели культуры: микробиолог и эпидемиолог Д.К.Заболотный, математики Н.Г.Чеботарёв и О.Ю.Шмидт, терапевт Ф.Г.Яновский, языковед К.П.Михальчук, геолог П.А.Тутковский, изобретатель в области сварки Н.Н.Бенардос, искусствовед Н.Ф.Беляшевский, учёные-медики Н.Д.Стражеско, В.Н.Иванов, физик А.П.Александров (с 1975 - президент АН СССР), писатели М.П.Старицкий, А.П.Свидницкий, В.И.Самийленко, Я.Ивашкевич, М.А.Булгаков, А.Е.Корнейчук, К.Г.Паустовский и М.Ф.Рыльский, композиторы Н.В.Лысенко, Л.Н.Ревуцкий, М.А.Завадский, художники Н.Н.Ге, Н.Бурачек, академики А.Н.Бах и А.А.Богомолец, грузинский актёр А.Хораваи, члены Кирилло-Мефодиевского братства В.М.Белозерский, Г.Л.Андрузский и другие.
Во времена Украинской Народной Республики, в 1917-м, Университет святого Владимира был реформирован в Национальный университет.
Имя Т. Г. Шевченко было присвоено Киевскому университету в 1939.
Во время второй Мировой войны университету был нанесен значительный ущерб (взорван главный корпус, уничтожены кабинеты, библиотека); часть коллектива университета была эвакуирована в г. Кзыл-Орда (Казахстан). В январе 1944 университет возобновил свою деятельность в Киеве.
Ныне в университете на 13 факультетах и в 6 Институтах учится около 20 тысяч студентов, им преподают почти две тысячи преподавателей.
The first 62 students started their studies at Kyiv University in 1834, in the one-and-only Faculty of Philosophy, which had two Departments: The Department of History and Philology and The Department of Physics and Mathematics.
Faculty members, scholars and scientists of Kyiv University have made a worthy contribution to the development of science and social-political thinking in Ukraine. The list is long and comprises, among others: prominent historians and philologists: M. Maxymovych, M. Kostomarov, V. Antonovych, I. Luchytskiy, M. Drahomanov, V. Perets, O. Beletskiy, A. Krymskiy, Ye. Tarle; lawyers K. Nevolin, M. Ivanishev, M. Vladimirskiy-Budanov, O. Kystyakovskiy; the economist M. Ziber; mathematicians V. Yermakov, D. Grave, M. Bohomolov; specialists in mechanics I. Rakhmaninov, H. Suslov, P. Voronets; physicists M. Avenarius, M. Shiller, Y. Kossohonov, E. Lashkariov; chemists A. Babko, A. Holub, A. Kipriakov, S. Reformatskiy; geologists K. Feofilaktov, V. Chirvinskiy, M. Andrusov, P. Tutkovskiy; botanists I. Shmalhausen, S. Navashyn, K. Purievych, O. Fomin, M. Kholodniy; zoologists K. Kesler, O. Kovalevskiy, O. Severtsov, O. Korotnev; the biochemist O. Palladin; specialists in medicine V. Bets, M. Sklifosofskiy, F. Yanovskiy, V. Obraztsov, M. Strazhesko, to name but a few.
Among the graduates of Kyiv University one finds a considerable number of prominent figures of the Ukrainian arts: the playwright Mykhailo Starytskiy, the poet Maxym Rylskiy, the composer Mykola Lysenko and other.
At present the student body of Kyiv University totals about 20 000 students.
Фото квітня 2005 року.
Бульваром Тараса Шевченка. Володимирський Собор (бульвар Тараса Шевченка № 20).
Автор фото - Елла Клименко.
Побудовано 1862-1886 у так званому псевдовізантійському стилі. Собор у плані - традиційний давньоруський шестистовпний триапсидний храм, але увінчаний 7 банями. У проектуванні та будівництві собору взяли участь відомі київські архітектори: Іван Штром, П. Спарро, Олександр Беретті, Володимир Ніколаєв.
Значну художню цінність мають внутрішні настінні розписи (російські художники В. М. Васнецов, М. В. Нестеров, М. О. Врубель; українські - В. Д. Замирайло, С. П. Костенко, М. К. Пимоненко; польські - П. О. Сведомський, В. О. Котарбінський; загальне керівництво професора А. В. Прахова).
Більш докладно про Володимирський собор - в серії «Бульваром Тараса Шевченка».
По бульвару Тараса Шевченко. Владимирский Собор (бульвар Тараса Шевченко № 20).
Автор фото - Элла Клименко.
Построен в 1862-1886 в так называемом псевдовизантийском стиле. Собор в плане - традиционный древнерусский шестистолпный трехапсидный храм, но увенчан 7 банями. В проектировании и сооружении собора принимали участие известные киевские архитекторы Иван Шторм, П. Спарро, Александр Беретти, Владимир Николаев.
Значительную художественную ценность представляют внутренние настенные росписи (русские художники В. М. Васнецов, М. В. Нестеров, М. А. Врубель; украинские - В. Д. Замирайло, С. П. Костенко, Н. К. Пимоненко; польские - П. А. Сведомский, В. А. Котарбинский; общее руководство профессора А. В. Прахова).
Более подробно о Владимирском Соборе - в серии «По бульвару Тараса Шевченко».
Автор фото - Елла Клименко.
Побудовано 1862-1886 у так званому псевдовізантійському стилі. Собор у плані - традиційний давньоруський шестистовпний триапсидний храм, але увінчаний 7 банями. У проектуванні та будівництві собору взяли участь відомі київські архітектори: Іван Штром, П. Спарро, Олександр Беретті, Володимир Ніколаєв.
Значну художню цінність мають внутрішні настінні розписи (російські художники В. М. Васнецов, М. В. Нестеров, М. О. Врубель; українські - В. Д. Замирайло, С. П. Костенко, М. К. Пимоненко; польські - П. О. Сведомський, В. О. Котарбінський; загальне керівництво професора А. В. Прахова).
Більш докладно про Володимирський собор - в серії «Бульваром Тараса Шевченка».
По бульвару Тараса Шевченко. Владимирский Собор (бульвар Тараса Шевченко № 20).
Автор фото - Элла Клименко.
Построен в 1862-1886 в так называемом псевдовизантийском стиле. Собор в плане - традиционный древнерусский шестистолпный трехапсидный храм, но увенчан 7 банями. В проектировании и сооружении собора принимали участие известные киевские архитекторы Иван Шторм, П. Спарро, Александр Беретти, Владимир Николаев.
Значительную художественную ценность представляют внутренние настенные росписи (русские художники В. М. Васнецов, М. В. Нестеров, М. А. Врубель; украинские - В. Д. Замирайло, С. П. Костенко, Н. К. Пимоненко; польские - П. А. Сведомский, В. А. Котарбинский; общее руководство профессора А. В. Прахова).
Более подробно о Владимирском Соборе - в серии «По бульвару Тараса Шевченко».
Першоджерела:
# “Київ. Енциклопедичний довідник”, Головна редакція УРЕ, Київ-1981.
# “Печерськ сьогодні. Довідник”, видавництво “Довіра", Київ-1999.
# “Киев. Энциклопедический справочник”, Главная редакция УСЭ, Киев-1985.
# “Київ 10-13 століть. Карта - реконструкція”, О.І. Кутовой, В.А. Розенберг, видавництво “Мистецтво”, Київ-1988.
# Сайт «WWW Енциклопедія Києва».
# Сайт «MyKiev».
# "Киевские Ведомости" №83 (2888), 16 квітня 2003.
# "Кіевскій Телеграфъ" №22 (115), 17 - 23 червня 2002.
# "День" № 71, 16 квітня 1998.
# "День" № 38, 28 лютого 2003.
# "Хрещатик" №75 (2478), 27 травня 2004.
# "Подробности" 26 травня 2004.
# Вікіпедія.
# Wikipedia.
# “Печерськ сьогодні. Довідник”, видавництво “Довіра", Київ-1999.
# “Киев. Энциклопедический справочник”, Главная редакция УСЭ, Киев-1985.
# “Київ 10-13 століть. Карта - реконструкція”, О.І. Кутовой, В.А. Розенберг, видавництво “Мистецтво”, Київ-1988.
# Сайт «WWW Енциклопедія Києва».
# Сайт «MyKiev».
# "Киевские Ведомости" №83 (2888), 16 квітня 2003.
# "Кіевскій Телеграфъ" №22 (115), 17 - 23 червня 2002.
# "День" № 71, 16 квітня 1998.
# "День" № 38, 28 лютого 2003.
# "Хрещатик" №75 (2478), 27 травня 2004.
# "Подробности" 26 травня 2004.
# Вікіпедія.
# Wikipedia.
Пропоную мої інші тематичні колекції про Київ:
До розділу "Як тебе не любити, Києве мій!"