Львівська площа - між вулицями Велика Житомирська, Стрітенська, Рейтарська,
Ярославів Вал,
Бульварно-Кудрявська і
Січових Стрільців
(Шевченківський район).
У цій місцевості була розташована Львівська брама, що відкривала шлях з Києва на Львів (звідси і назва площі).
У середині XIX століття браму знесли і утворили площу.
Спочатку вона називалася Сінною, оскільки тут розміщувався Сінний базар (до 1958).
Сучасну назву площа має з 1959 року.
Львівська брама. Один зі в'їздів до стародавнього Києва. Назва пов'язана з дорогою, яка вела до Львову. Львівську браму було споруджено в 1037 (попередня назва - Жидівська). Була розташована в районі нинішньої Львівської площі. У 1835 отримала назву Житомирської. Існувала до середини XIX століття.
Кудрявець, Кудрявська гора - історична місцевість у Шевченківському районі, на північний захід від Львівської площі. До 1840-х років Кудрявець - передмістя Києва, що «кучерявилося» від великої кількості дерев і чагарників.
Львовская площадь - между улицами Большая Житомирская, Сретенская, Рейтарская, Ярославов Вал, Бульварно-Кудрявская и Сечевых Стрельцов (Шевченковский район). В этой местности находились Львовские ворота, открывавшие путь из Киева на Львов (отсюда и название площади). В середине XIX века ворота снесли и образовали площадь. Сначала она называлась Сенной, поскольку здесь размещался Сенной базар (до 1958). С 1959 носит современное название.
Львовские ворота. Один из въездов в древний Киев. Название связано с дорогой, которая вела на Львов. Львовские ворота были сооружены в 1037 (более раннее название - Жидовские). Находились в районе нынешней Львовской площади. В 1835 получили название Житомирских. Существовали до середины XIX века.
Кудрявец, Кудрявская гора - историческая местность в Шевченковском районе, к северо-западу от Львовской площади. До 1840-х годов Кудрявец - пригород Киева, «кудрявившийся» от большого количества деревьев и кустарников.
Львівська брама. Один зі в'їздів до стародавнього Києва. Назва пов'язана з дорогою, яка вела до Львову. Львівську браму було споруджено в 1037 (попередня назва - Жидівська). Була розташована в районі нинішньої Львівської площі. У 1835 отримала назву Житомирської. Існувала до середини XIX століття.
Кудрявець, Кудрявська гора - історична місцевість у Шевченківському районі, на північний захід від Львівської площі. До 1840-х років Кудрявець - передмістя Києва, що «кучерявилося» від великої кількості дерев і чагарників.
Львовская площадь - между улицами Большая Житомирская, Сретенская, Рейтарская, Ярославов Вал, Бульварно-Кудрявская и Сечевых Стрельцов (Шевченковский район). В этой местности находились Львовские ворота, открывавшие путь из Киева на Львов (отсюда и название площади). В середине XIX века ворота снесли и образовали площадь. Сначала она называлась Сенной, поскольку здесь размещался Сенной базар (до 1958). С 1959 носит современное название.
Львовские ворота. Один из въездов в древний Киев. Название связано с дорогой, которая вела на Львов. Львовские ворота были сооружены в 1037 (более раннее название - Жидовские). Находились в районе нынешней Львовской площади. В 1835 получили название Житомирских. Существовали до середины XIX века.
Кудрявец, Кудрявская гора - историческая местность в Шевченковском районе, к северо-западу от Львовской площади. До 1840-х годов Кудрявец - пригород Киева, «кудрявившийся» от большого количества деревьев и кустарников.
Фото вересня 2017 року. |
Фото вересня 2017 року. |
Львівська площа. Пам'ятник маленькій Анні Ярославні - доньці Ярослава Мудрого.
Анна Ярославна (бл. 1024-1076) - донька правителя Київської Русі, Великого князя Київського Ярослава Мудрого та його дружини - шведської принцеси Інгерди. Згодом - дружина Короля Франції Генріха I, Королева Франції (1051-1076). Пам'ятник Анні Ярославні встановлено у сквері на Львівській площі, неподалік від Посольства Франції. Було урочисто відкрито 10 листопада 2016 року. У церемонії взяла участь Посол Франції в Україні пані Ізабель Дюмон. Автори Костянтин Скритуцький та Федір Баландін. Матеріал скульптури - бронза. Загальна висота пам'ятника - біля 2 метрів. Львовская площадь. Памятник маленькой Анне Ярославне - дочке Ярослава Мудрого. Анна Ярославна (бл. 1024-1076) - дочка правителя Киевской Руси, Великого князя Киевского Ярослава Мудрого и его жены - шведской принцессы Ингигерды. Впоследствии - жена Короля Франции Генриха I, Королева Франции (1051-1076). Памятник Анне Ярославне установлен в сквере на Львовской площади, невдалеке от Посольства Франции. Был торжественно открыт 10 ноября 2016 года. В церемонии приняла участие Посол Франции в Украине госпожа Изабель Дюмон. Авторы Константин Скритуцкий и Ф?дор Баландин. Материал скульптуры - бронза. Общая высота памятника - около 2 метров. Anne de Kiev (vers 1024-1076). Fille de Yaroslav le Sage, grand-prince de Kiev, et de la grande-princesse Ingigerd de Suede. Princesse de la Rus` de Kiev, Reine de France (1051-1076). Statue inauguree le 10 novembre 2016 par Madame Isabelle Dumont, Ambassadrice de France en Ukraine. Realisee par Kostiantyn Skrytutskyi et Fedir Balandine. |
Фото березня 2007 року.
Довгобуд на Львівській площі (між вулицями Велика Житомирська та Ярославів Вал).
Ця недобудована споруда вже понад 15 років стоїть на Львівській площі.
Долгострой на Львовской площади (между улицами Большая Житомирская и Ярославов Вал).
Это недостроенное здание уже более 15 лет стоит на Львовской площади.
Ця недобудована споруда вже понад 15 років стоїть на Львівській площі.
Долгострой на Львовской площади (между улицами Большая Житомирская и Ярославов Вал).
Это недостроенное здание уже более 15 лет стоит на Львовской площади.
Вулиця Бульварно-Кудрявська (у 1919-1937 роках - Нероновича, у 1937-2014 роках - Воровського)
пролягає від Львівської площі до Галицької площі (Шевченківський район).
Вулиця відома з середини XIX століття, коли вона сполучала
Бульварну вулицю (тепер бульвар Т. Шевченка)
з передмістям Києва - Кудрявцем (звідси і колишня назва).
Інтенсивна забудова вулиці розпочалася в 80-90-х роках XIX століття.
Улица Бульварно-Кудрявская (в 1919-1937 годах - Нероновича, в 1937-2014 годах - Воровского) пролегает от Львовской площади до Галицкой площади (Шевченковский район). Улица известна с середины XIX века, когда она соединяла Бульварную улицу (теперь бульвар Т. Шевченко) с предместьем Киева - Кудрявцем (отсюда и прежнее название). Интенсивная застройка улицы началась в 80-90-х годах XIX века.
Улица Бульварно-Кудрявская (в 1919-1937 годах - Нероновича, в 1937-2014 годах - Воровского) пролегает от Львовской площади до Галицкой площади (Шевченковский район). Улица известна с середины XIX века, когда она соединяла Бульварную улицу (теперь бульвар Т. Шевченко) с предместьем Киева - Кудрявцем (отсюда и прежнее название). Интенсивная застройка улицы началась в 80-90-х годах XIX века.
Фото квітня 2005 року.
Вулиця Бульварно-Кудрявська № 2.
Технікум радіоелектроніки. Будинок колишньої Державної казенної палати, пам’ятка архітектури 1913-1914 рр.
Зараз - Київський Національний економічний університет імені Вадима Гетьмана.
Улица Бульварно-Кудрявская № 2.
Техникум радиоэлектроники. Здание бывшей Государственной казенной палаты, памятник архитектуры 1913-1914 гг.
Ныне - Киевский Национальный экономический университет имени Вадима Гетьмана.
Технікум радіоелектроніки. Будинок колишньої Державної казенної палати, пам’ятка архітектури 1913-1914 рр.
Зараз - Київський Національний економічний університет імені Вадима Гетьмана.
Улица Бульварно-Кудрявская № 2.
Техникум радиоэлектроники. Здание бывшей Государственной казенной палаты, памятник архитектуры 1913-1914 гг.
Ныне - Киевский Национальный экономический университет имени Вадима Гетьмана.
Фото березня 2007 року.
Будівля за адресою: вулиця Бульварно-Кудрявська, 7 (?).
Здание по адресу: улица Бульварно-Кудрявская, 7 (?).
Здание по адресу: улица Бульварно-Кудрявская, 7 (?).
Фото грудня 2006 року. |
Фото грудня 2006 року. |
Вулиця Бульварно-Кудрявська, 9А.
Кав’ярня «Горець». Улица Бульварно-Кудрявская, 9А. Кафе «Горец». |
Фото березня 2007 року. |
За адресою вул. Бульварно-Кудрявська № 17 був розташований Центральний критий ринок, який зараз злочинно знесли.
Будівлю було споруджено в 1949-1958 (архітектори: Ф. Н. Фрідлін і Б. Я. Кучер).
Зал площею 9 тис. кв.м. був розрахований на 1200 торгових місць.
На балкон по периметру другого поверху вели сходи в торцях торгового залу.
Ажурна конструкція склепінчастого покриття була виконана із стеклоблоків.
По адресу ул. Бульварно-Кудрявская № 17 располагался Центральный крытый рынок, ныне преступно снесенный. Здание было построено в 1949-1958 (архитекторы: Ф. Н. Фридлин и Б. Я. Кучер). Зал площадью 9 тыс. кв.м. был рассчитан на 1200 торговых мест. На балкон по периметру второго этажа вела лестница на торцах торгового зала. Ажурная конструкция сводчатого покрытия была выполнена из стеклоблоков. |
Фото квітня 2005 року. |
Фото вересня 2017 року. |
Вулиця Бульварно-Кудрявська, 18/2.
Будинок колишньої жіночої торговельної школи, пам’ятка архітектури 1901 рік. Зараз - адміністративний корпус Київського університету імені Бориса Грінченка. Пам'ятник Борису Грінченку (1863-1910) - видатному українському письменнику, педагогу, історику та публіцисту. Відкрито 22 серпня 2011 року в сквері поряд із адміністративним корпусом Київського університету імені Бориса Грінченка. Автори пам'ятника - скульптор Микола Обезюк та архітектор Микола Босенко. На п'єдесталі пам'ятника викарбовано:
«Україна.
В цьому слові для мене все.
Борис Гринченко»
Улица Бульварно-Кудрявская, 18/2. Здание бывшей женской торговой школы, памятник архитектуры 1901 год. Ныне - административный корпус Киевского университета имени Бориса Гринченко. Памятник Борису Гринченко (1863-1910) - выдающемуся украинскому писателю, педагогу, историку и публицисту. Открыт 22 августа 2011 года в сквере возле административного корпуса Киевского университета имени Бориса Гринченко. Авторы пам'ятника - скульптор Николай Обезюк и архитектор Николай Босенко. Administrative building of Borys Hrinchenko Kyiv University. Borys Hrinchenko statue. |
Фото квітня 2005 року.
Вулиця Бульварно-Кудрявська, 20
Будівля колишньої амбулаторної дитячої поліклініки Ліхаревої, 1897-1898 роки.
Зараз - будівля Президії Академії Мистецтв України.
Улица Бульварно-Кудрявская, 20
Здание бывшей амбулаторной детской поликлиники Лихаревой, 1897-1898 годы.
Ныне - здание Президиума Академии Искусств Украины.
Academy of Arts of Ukraine. Presidium.
Будівля колишньої амбулаторної дитячої поліклініки Ліхаревої, 1897-1898 роки.
Зараз - будівля Президії Академії Мистецтв України.
Улица Бульварно-Кудрявская, 20
Здание бывшей амбулаторной детской поликлиники Лихаревой, 1897-1898 годы.
Ныне - здание Президиума Академии Искусств Украины.
Academy of Arts of Ukraine. Presidium.
Фото червня 2005 року. |
Фото червня 2005 року. |
Вулиця Бульварно-Кудрявська, 27 пам’ятка архітектури 1877-1879.
Архітектор В. Н. Ніколаєв, стиль - французька готика. Це - частина колишнього особняка інженера шляхів сполучення, барона Рудольфа Васильовича Штейнгеля - будівничого Владикавказської залізниці. Міститься на території Інституту травматології та ортопедії. Улица Бульварно-Кудрявская, 27 памятник архитектури 1877-1879. Архитектор В. Н. Николаев, стиль - французская готика. Это - часть бывшего особняка инженера путей сообщения, барона Рудольфа Васильевича Штейнгеля - строителя Владикавказской железной дороги. Находится на территории Института травматологии и ортопедии. |
Фото травня 2007 року. |
Колишнє 1-ше комерційне училище (вулиця Бульварно-Кудрявська, 24).
Будівлю споруджено 1897 (архітектор інженер Г. П. Шлейфер, надбудова в 1920-1923). До 1903 тут разміщувались аудиторії та факультети Політехнічного інституту. Пізніше тут знаходились комерційний та кооперативний інститути, книжково-журнальна фабрика. Бывшее 1-е коммерческое училище (улица Бульварно-Кудрявская, 24). Здание сооружено в 1897 (архитектор Г. П. Шлейфер, надстройка в 1920-1923). До 1903 здесь размещались аудитории и факультеты Политехнического института. Позднее здесь размещались коммерческий и кооперативный институты, книжно-журнальная фабрика. |
Фото квітня 2005 року.
Колишня Народна аудиторія (вулиця Бульварно-Кудрявська, 26) -
будинок Київського суспільства сприяння початковій освіті (засновано в 1882).
Будівля споруджена в 1895 (інженер А. А. Белелюбський). У 1909 за проектом архітектора В. Н. Рикова
приміщення було перебудовано в стилі Відрождення. У Народній аудиторії організовувалися вечори-концерти
М. В. Лисенка,
учнів музично-драматичної школи М. В. Лисенко, зокрема класу
професора співу А. Ф. Мішуги. У 1918 в приміщенні Народної аудиторії викладач
музично-драматичної школи М. В. Лисенко Л. Лук’янова (згодом режисер Московського
камерного театру) організувала молодіжний драматичний театр; художником був запрошений Г. Комар.
У 1921 в приміщенні Народної аудиторії почав роботу щойно створений професійний український пересувний
Шостий районний театр імені Лесі Українки. Надалі різні установи використовували будинок Народної аудиторії
як клубне приміщення; у 1930 його було передано Клубу профспілки залізничників.
Тепер тут - одна з будівель інституту Діпроцивільпромбуд.
Бывшая Народная аудитория (улица Бульварно-Кудрявская, 26) - дом Киевского общества содействия начальному образованию (основано в 1882). Здание сооружено в 1895 (инженер А. А. Белелюбский). В 1909 по проекту архитектора В. Н. Рыкова помещение было перестроено в стиле Возрождення. В Народной аудитории организовывались вечера-концерты Н. В. Лысенко, учеников Музыкально-драматической школы Н. В. Лысенко, в частности класса профессора пения А. Ф. Мишуги. В 1918 в помещении Народной аудитории преподаватель Музыкально-драматической школы Н. В. Лысенко Л. Лукьянова (впоследствии режиссер Московского камерного театра) организовала молодежный драматический театр; художником был приглашен Г. Комар. В 1921 в помещении Народной аудитории начал работу вновь созданный профессиональный украинский передвижной Шестой районный театр имени Леси Украинки. В дальнейшем различные учреждения использовали дом Народной аудитории как клубное помещение; в 1930 он был передан Клубу профсоюза железнодорожников. Теперь здесь - одно из зданий института Гипрогражданпромстрой.
Бывшая Народная аудитория (улица Бульварно-Кудрявская, 26) - дом Киевского общества содействия начальному образованию (основано в 1882). Здание сооружено в 1895 (инженер А. А. Белелюбский). В 1909 по проекту архитектора В. Н. Рыкова помещение было перестроено в стиле Возрождення. В Народной аудитории организовывались вечера-концерты Н. В. Лысенко, учеников Музыкально-драматической школы Н. В. Лысенко, в частности класса профессора пения А. Ф. Мишуги. В 1918 в помещении Народной аудитории преподаватель Музыкально-драматической школы Н. В. Лысенко Л. Лукьянова (впоследствии режиссер Московского камерного театра) организовала молодежный драматический театр; художником был приглашен Г. Комар. В 1921 в помещении Народной аудитории начал работу вновь созданный профессиональный украинский передвижной Шестой районный театр имени Леси Украинки. В дальнейшем различные учреждения использовали дом Народной аудитории как клубное помещение; в 1930 он был передан Клубу профсоюза железнодорожников. Теперь здесь - одно из зданий института Гипрогражданпромстрой.
Фото вересня 2006 року.
Вулиця Тургенівська, 15. Один із сучасних бізнес-центрів.
Улица Тургеневская, 15. Один из современных бизнес-центров.
Улица Тургеневская, 15. Один из современных бизнес-центров.
Галицька площа - між бульваром
Тараса Шевченка, вулицями Саксаганського, Дмитрівська,
Золотоустівська, Бульварно-Кудрявська, Олеся Гончара, Старовокзальна та Берестейським проспектом.
Площа відома з XIX століття.
У 1860 на ній було відкрито ринок носильних речей, що з часом отримав назву Єврейського базару (Євбаз), або Галицького базару.
Площу в 1869 назвали Галицькою (звідси починалася дорога на захід - в Галіцію).
У 1960-1970-х роках було здійснено реконструкцію площі.
У 1981-1982 роках було проведено чергову реконструкцію площі, споруджено обеліск Місту-герою (висота 43 м).
Між універмагом «Україна» і цирком було споруджено підземний перехід.
Галицкая площадь - между бульваром Тараса Шевченко, улицами Саксаганского, Дмитриевская, Златоустовская, Бульварно-Кудрявская, Олеся Гончара, Старовокзальная и Берестейским проспектом. Площадь известна с XIX века. В 1860 на ней был открыт рынок носильных вещей, получивший со временем название Еврейского базара (Евбаз), или Галицкого базара. Площадь в 1869 назвали Галицкой (отсюда начиналась дорога на запад - в Галицию). В 1960-1970-х годах была осуществлена реконструкция площади. В 1981-1982 годах была проведена очередная реконструкция площади, воздвигнут обелиск Городу-герою (высота 43 м). Между универмагом «Украина» и цирком был сооружён подземный переход.
Галицкая площадь - между бульваром Тараса Шевченко, улицами Саксаганского, Дмитриевская, Златоустовская, Бульварно-Кудрявская, Олеся Гончара, Старовокзальная и Берестейским проспектом. Площадь известна с XIX века. В 1860 на ней был открыт рынок носильных вещей, получивший со временем название Еврейского базара (Евбаз), или Галицкого базара. Площадь в 1869 назвали Галицкой (отсюда начиналась дорога на запад - в Галицию). В 1960-1970-х годах была осуществлена реконструкция площади. В 1981-1982 годах была проведена очередная реконструкция площади, воздвигнут обелиск Городу-герою (высота 43 м). Между универмагом «Украина» и цирком был сооружён подземный переход.
Фото травня 2006 року. |
Панорама Галицької площі від бульвару Тараса Шевченка.
Панорама Галицкой площади от бульвара Тараса Шевченко. |
У 1871 році на Євбазі за проектом архітектора М. Є. Юргенса було споруджено так звану
«Залізну церкву» - Свято-Іоано-Золотоустівський храм.
Цю церкву було споруджено із чавуна та заліза на мурованому фундаменті у превдоросійському стилі.
На будівництво пішло близько 5220 пудів, або 83,52 тонни заліза.
Храм було освячено митрополитом Арсенієм у серпні 1871 року.
А 1934 року цю оригінальну споруду «на вимогу трудящих» було «демонтовано».
В 1871 году на Евбазе по проекту архитектора М. Е. Юргенса была сооружена так называемая «Железная церковь» - Свято-Иоанно-Золотоустовский храм. Эта церковь была построена из чугуна и железа на каменном фундаменте в псевдорусском стиле. На строительство пошло около 5220 пудов, или 83,52 тонн железа. Храм был освящен митрополитом Арсением в апреле 1871 года. А в 1934 году это оригинальное сооружение «по требованию трудящихся» было «демонтовано».
В 1871 году на Евбазе по проекту архитектора М. Е. Юргенса была сооружена так называемая «Железная церковь» - Свято-Иоанно-Золотоустовский храм. Эта церковь была построена из чугуна и железа на каменном фундаменте в псевдорусском стиле. На строительство пошло около 5220 пудов, или 83,52 тонн железа. Храм был освящен митрополитом Арсением в апреле 1871 года. А в 1934 году это оригинальное сооружение «по требованию трудящихся» было «демонтовано».
Фото квітня 2005 року.
Вулиця Олеся Гончара, 74.
Житловий будинок, пам’ятка архітектури 1909-1910 років, архітектор П. Ф. Альошин.
Улица Олеся Гончара, 74.
Жилой дом, памятник архитектуры 1909-1910 годов, архитектор П. Ф. Алёшин.
Житловий будинок, пам’ятка архітектури 1909-1910 років, архітектор П. Ф. Альошин.
Улица Олеся Гончара, 74.
Жилой дом, памятник архитектуры 1909-1910 годов, архитектор П. Ф. Алёшин.
Вулиця Олеся Гончара (колишня Маловолодимирська) - від вулиці Велика Житомирська до Галицької площі
(Шевченківський район).
Вулиця відома з середини XIX століття як Маловолодимірська.
У 1911 перейменована на Столипінську - за прізвищем прем'єр-міністра царської Росії П. А. Столипіна,
який у вересні 1911 був смертельно поранений терористом і помер у лікарні (очна клініка Качковського),
що розташована на цій вулиці (похований на території Києво-Печерської лаври).
У 1919 вулиця названа ім'ям В. Гершуні, в 1937 - Ладо Кецховелі.
У 1939 перейменована на улицю Чкалова.
Свою нинішню назву вулиця отримала на честь видатного українського письменника Олеся Терентійовича Гончара (3.04.1918 - 14.07.1995).
Улица Олеся Гончара (бывшая Маловладимирская) - от улицы Большая Житомирская до Галицкой площади (Шевченковский район). Улица известна с середины XIX века как Маловладмирская. В 1911 переименована в Столыпинскую - по фамилии премьер-министра царской России П. А. Столыпина, который в сентябре 1911 был смертельно ранен террористом и умер в больнице (глазная клиника Качковского), расположенной на этой улице (похоронен на территории Киево-Печерской лавры). В 1919 улица названа именем В. Гершуни, в 1937 - Ладо Кецховели. В 1939 переименована в улицу Чкалова. Свое нынешнее название улица получила в честь выдающегося украинского писателя Олеся Терентьевича Гончара (3.04.1918 - 14.07.1995).
Улица Олеся Гончара (бывшая Маловладимирская) - от улицы Большая Житомирская до Галицкой площади (Шевченковский район). Улица известна с середины XIX века как Маловладмирская. В 1911 переименована в Столыпинскую - по фамилии премьер-министра царской России П. А. Столыпина, который в сентябре 1911 был смертельно ранен террористом и умер в больнице (глазная клиника Качковского), расположенной на этой улице (похоронен на территории Киево-Печерской лавры). В 1919 улица названа именем В. Гершуни, в 1937 - Ладо Кецховели. В 1939 переименована в улицу Чкалова. Свое нынешнее название улица получила в честь выдающегося украинского писателя Олеся Терентьевича Гончара (3.04.1918 - 14.07.1995).
Фото березня 2007 року. |
Фото березня 2007 року. |
Пам’ятник Зої Космодем’янській у сквері ім. Зої Космодем’янської
на розі вулиць Олеся Гончара та Богдана Хмельницкого. Текст пам'ятної таблиці на п'єдесталі пам'ятника:
«Герой Радянського Союзу партизанка Зоя Космодем’янська (1923-1941)
Ученицею 10 кл. 201-ї Московської школи добровільно вступила в винищувальний партизанський загін в період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 р.р. При виконанні бойового завдання в тилу ворога 18-ти річна дівчина була схоплена фашистами і після жорстких катувань була страчена на шибениці 29 листопада 1941 р.» Памятник Зое Космодемьянской в сквере им. Зои Космодемьянской на углу улиц Олеся Гончара и Богдана Хмельницкого. Текст памятной таблицы на пъедестале памятника (на Украинском языке):
«Герой Советского Союза партизанка Зоя Космодемьянская (1923-1941)
Ученицей 10 кл. 201-й Московской школы добровольно вступила в истребительный партизанский отряд в период Великой Отечественной войны 1941-1945 г.г. При выполнении боевого задания в тылу врага 18-ти летняя девушка была схвачена фашистами и после жестких пыток была казнена на виселице 29 ноября 1941 г.» |
Фото квітня 2005 року.
Вулиця Олеся Гончара, 65.
Улица Олеся Гончара, 65.
Улица Олеся Гончара, 65.
Фото квітня 2005 року.
Вулиця Олеся Гончара, 55-б.
Колишній будинок Київського відділення Російського технічного товариства,
пам’ятка архітектури 1911-1914 роки, архітектор А. В. Кобелєв.
Зараз - Інститут Геологічних наук Національної Академії Наук України. Інститут було створено в 1926 у Києві (поміщався на бульварі Тараса Шевченка № 4). Основні напрями наукових досліджень - розробка теоретичних проблем геологічної науки на базі вивчення будови й історії геологічного розвитку території України, дослідження геології осадових і кристалічних гірських порід тощо. Досліджуються також питання теоретичної і регіональної тектоніки, стратиграфії, гідрогеології, прогнозування корисних копалин. Велика увага приділяється вивченню проблем нафтогазоносної, геології вугільних родовищ і морської геології. У інституті працювали академіки П. А. Тутковський (перший директор, 1926-30), В. В. Різниченко, Н. І. Світальський, В. І. Лучицький, Б. І. Чернишов, Є. Ф. Шнюков та ін.
Улица Олеся Гончара, 55-б. Бывшее здание Киевского отделения Русского технического общества, памятник архитектуры 1911-1914 годы, архитектор А. В. Кобелев.
Ныне - Институт Геологических наук Национальной Академии Наук Украины. Институт был создан в 1926 в Киеве (помещался на бульваре Тараса Шевченко № 4). Основные направления научных исследований - разработка теоретических проблем геологической науки на базе изучения строения и истории геологического развития территории Украины, исследование геологии осадочных и кристаллических горных пород и др. Исследуются также вопросы теоретической и региональной тектоники, стратиграфии, гидрогеологии, прогнозирования полезных ископаемых. Большое внимание уделяется изучению проблем нефтегазоносности, геологии угольных месторождений и морской геологии. В институте работали академики П. А. Тутковский (первый директор, 1926-30), В. В. Ризниченко, Н. И. Свитальский, В. И. Лучицкий, Б. И. Чернышёв, Е. Ф. Шнюков и др.
Зараз - Інститут Геологічних наук Національної Академії Наук України. Інститут було створено в 1926 у Києві (поміщався на бульварі Тараса Шевченка № 4). Основні напрями наукових досліджень - розробка теоретичних проблем геологічної науки на базі вивчення будови й історії геологічного розвитку території України, дослідження геології осадових і кристалічних гірських порід тощо. Досліджуються також питання теоретичної і регіональної тектоніки, стратиграфії, гідрогеології, прогнозування корисних копалин. Велика увага приділяється вивченню проблем нафтогазоносної, геології вугільних родовищ і морської геології. У інституті працювали академіки П. А. Тутковський (перший директор, 1926-30), В. В. Різниченко, Н. І. Світальський, В. І. Лучицький, Б. І. Чернишов, Є. Ф. Шнюков та ін.
Улица Олеся Гончара, 55-б. Бывшее здание Киевского отделения Русского технического общества, памятник архитектуры 1911-1914 годы, архитектор А. В. Кобелев.
Ныне - Институт Геологических наук Национальной Академии Наук Украины. Институт был создан в 1926 в Киеве (помещался на бульваре Тараса Шевченко № 4). Основные направления научных исследований - разработка теоретических проблем геологической науки на базе изучения строения и истории геологического развития территории Украины, исследование геологии осадочных и кристаллических горных пород и др. Исследуются также вопросы теоретической и региональной тектоники, стратиграфии, гидрогеологии, прогнозирования полезных ископаемых. Большое внимание уделяется изучению проблем нефтегазоносности, геологии угольных месторождений и морской геологии. В институте работали академики П. А. Тутковский (первый директор, 1926-30), В. В. Ризниченко, Н. И. Свитальский, В. И. Лучицкий, Б. И. Чернышёв, Е. Ф. Шнюков и др.
Фото квітня 2005 року.
Пам’ятна дошка Сергію Олексійовичу Лебедєву на будівлі інституту Геологічних наук.
Мемориальная доска Сергею Алексеевичу Лебедеву на здании института Геологических наук.
Мемориальная доска Сергею Алексеевичу Лебедеву на здании института Геологических наук.
Фото квітня 2005 року.
Пам’ятна дошка Володимиру Борисовичу Порфир’єву на будівлі інституту Геологічних наук.
Мемориальная доска Владимиру Борисовичу Порфирьеву на здании института Геологических наук.
Мемориальная доска Владимиру Борисовичу Порфирьеву на здании института Геологических наук.
Фото червня 2005 року.
Пам’ятник Валерію Павловичу Чкалову.
Чкалов Валерій Павлович (1904-1938) - радянський льотчик, Герой Радянського Союзу (1936), який у 1937 вперше здійснив безпосадочний переліт Москва - США через Північний полюс.
Памятник Валерию Павловичу Чкалову.
Чкалов Валерий Павлович (1904-1938) - советский летчик, Герой Советского Союза (1936), который в 1937 впервые осуществил беспосадочный перелёт Москва - США через Северный полюс.
Чкалов Валерій Павлович (1904-1938) - радянський льотчик, Герой Радянського Союзу (1936), який у 1937 вперше здійснив безпосадочний переліт Москва - США через Північний полюс.
Памятник Валерию Павловичу Чкалову.
Чкалов Валерий Павлович (1904-1938) - советский летчик, Герой Советского Союза (1936), который в 1937 впервые осуществил беспосадочный перелёт Москва - США через Северный полюс.
Фото квітня 2005 року.
Вулиця Олеся Гончара, 50 (?).
Улица Олеся Гончара, 50 (?).
Улица Олеся Гончара, 50 (?).
Фото червня 2005 року. |
Фото червня 2005 року. |
Вулиця Олеся Гончара, 57.
Будинок колишніх Вищих жіночих курсів, пам’ятка архітектури 1913 року, архітектор А. В. Кобелєв. (Знімок, що праворуч, - вид з вулиці Михайла Коцюбинського). Улица Олеся Гончара, 57. Здание бывших Высших женских курсов, памятник архитектуры 1913 года, архитектор А. В. Кобелев. (Правый снимок - вид с улицы Михаила Коцюбинского). |
Вищі жіночі курси. Мали також назву Київський університет святої княгині Ольги.
У 1870 Товариство природничих дослідників в Києві організувало безкоштовні курси з природничих наук.
У 1878 були відкриті Вищі жіночі курси з двома факультетами - фізико-математичним і історико-філологічним
(останній закінчила в 1913 українська письменниця 3. П. Тулуб). У 1878-1886 Вищі жіночі курси
відвідували понад тисячу слухачок. Курси готували до педагогічної діяльності.
У 1889 були закриті, як і більшість Вищих жіночих курсів в Росії. Відновили роботу в 1906.
Наступного року при київських Вищих жіночих курсах відкрили юридичне відділення
(на ньому в 1908-1909 вчилася поетеса А. А. Ахматова; справжнє прізвище - Горенко;
у 1906-1907 вчилася в київській Фундуклеївській гімназії; тут розпочала свій «Київський зошит»;
19 її віршів, написаних у 1907-1914, позначено Києвом; жила в липні 1914 у матері на дачі в Дарниці;
присвятила Києву декілька віршів), а також медичне відділення (у 1916 було перетворено на
Жіночий медичний інститут). Пізніше було відкрито економіко-комерційне відділення.
Учбові плани курсів відповідали університетським. Викладачами були переважно професори університету:
Г. К. Суслов (у 1906-1910 - декан фізико-математичного факультету, в 1910-1918 - директор курсів) та інші.
Курси розмішалися спочатку в приватних будівлях, потім - на Фундуклеївській вулиці (тепер вул. Б. Хмельницького)
№ 51, з 1913 - у спеціально спорудженій будівлі на Маловолодимирській вулиці № 55.
З грудня 1905 функціонували вечірні Вищі жіночі курси А. В. Жекуліної
(історико-літературне відділення), що знаходилися на вулиці Львівській (тепер вулиця Артема № 27).
Высшие женские курсы. Имели также название Киевский университет святой княгини Ольги. В 1870 Общество естествоиспытателей в Киеве организовало бесплатные курсы по естественным наукам. В 1878 были открыты Высшие женские курсы с двумя факультетами - физико-математическим и историко-филологическим (последний окончила в 1913 украинская писательница 3. П. Тулуб). В 1878-1886 Высшие женские курсы посещали свыше тысячи слушательниц. Курсы готовили к педагогической деятельности. В 1889 были закрыты, как и большинство Высших женских курсов в России. Возобновили работу в 1906. В следующем году при киевских Высших женских курсах открыли юридическое отделение (на нём в 1908-1909 училась поэтесса А. А. Ахматова; настоящая фамилия - Горенко; в 1906-1907 училась в киевской Фундуклеевской гимназии; здесь начала свою «Киевскую тетрадь»; 19 ее стихотворений, написанных в 1907-1914, помечены Киевом; жила в июле 1914 у матери на даче в Дарнице; посвятила Киеву несколько стихотворений), а также медицинское отделение (в 1916 было преобразовано в Женский медицинский институт). Позднее было открыто экономико-коммерческое отделение. Учебные планы курсов соответствовали университетским. Преподавателями были в основном профессора университета: Г. К. Суслов (в 1906-1910 - декан физико-математического факультета, в 1910-1918 - директор курсов) и другие. Курсы размешались вначале в частных зданиях, затем - на Фундуклеевской улице (теперь ул. Б. Хмельницкого) № 51, с 1913 - в специально построенном здании на Маловладимирской улице № 55). С декабря 1905 функционировали вечерние Высшие женские курсы А. В. Жекулиной (историко-литературное отделение), находившиеся на улице Львовской (теперь улица Артёма № 27).
Высшие женские курсы. Имели также название Киевский университет святой княгини Ольги. В 1870 Общество естествоиспытателей в Киеве организовало бесплатные курсы по естественным наукам. В 1878 были открыты Высшие женские курсы с двумя факультетами - физико-математическим и историко-филологическим (последний окончила в 1913 украинская писательница 3. П. Тулуб). В 1878-1886 Высшие женские курсы посещали свыше тысячи слушательниц. Курсы готовили к педагогической деятельности. В 1889 были закрыты, как и большинство Высших женских курсов в России. Возобновили работу в 1906. В следующем году при киевских Высших женских курсах открыли юридическое отделение (на нём в 1908-1909 училась поэтесса А. А. Ахматова; настоящая фамилия - Горенко; в 1906-1907 училась в киевской Фундуклеевской гимназии; здесь начала свою «Киевскую тетрадь»; 19 ее стихотворений, написанных в 1907-1914, помечены Киевом; жила в июле 1914 у матери на даче в Дарнице; посвятила Киеву несколько стихотворений), а также медицинское отделение (в 1916 было преобразовано в Женский медицинский институт). Позднее было открыто экономико-коммерческое отделение. Учебные планы курсов соответствовали университетским. Преподавателями были в основном профессора университета: Г. К. Суслов (в 1906-1910 - декан физико-математического факультета, в 1910-1918 - директор курсов) и другие. Курсы размешались вначале в частных зданиях, затем - на Фундуклеевской улице (теперь ул. Б. Хмельницкого) № 51, с 1913 - в специально построенном здании на Маловладимирской улице № 55). С декабря 1905 функционировали вечерние Высшие женские курсы А. В. Жекулиной (историко-литературное отделение), находившиеся на улице Львовской (теперь улица Артёма № 27).
Фото червня 2005 року.
Пам’ятник Олесю Гончару, парк ім. Олеся Гончара.
На розі вулиць Михайла Коцюбинського та Чапаєва.
Скульптор - Володимир Чапелик із сином. Капелюх, книга і лист каштана на камені символізують трепетне ставлення Олеся Гончара до Києва.
Олесь Терентійович Гончар (3.04.1918 - 14.07.1995), видатний український письменник, один із найбільших прозаїків другої половини ХХ століття, палкий патріот України, незмінно перебував на передньому краю розвитку національної культури, формування суспільної думки багатомільйонної читацької аудиторії. Письменнику-громадянину характерна найвища відповідальність перед словом, народом, епохою.
Народився Олесь Гончар 3 квітня 1918 року в Ломівці, околиці Катеринослава (зараз Дніпропетровськ). Помер 14 липня 1995 року в Києві. Найвідоміші твори Олеся Гончара: «Берег любові», «Блакитні вежі Яновського», «Бригантина», «Крапля крові», «Кресафт», «Людина і зброя», «Микита Братусь», «Прапороносці», «Собор», «Твоя зоря», «Тронка», «Циклон».
Памятник Олесю Гончару, парк им. Олеся Гончара. Ну углу улиц Михаила Коцюбинского и Чапаева.
Скульптор - Владимир Чапелык с сыном. Шляпа, книга и лист каштана на камне символизируют трепетное отношение Олеся Гончара к Киеву.
Олесь Терентьевич Гончар (3.04.1918 - 14.07.1995), выдающийся украинский писатель, один из крупнейших прозаиков второй половины ХХ века, пылкий патриот Украины, неизменно находился на переднем крае развития национальной культуры, формирования общественного мнения многомиллионной читательской аудитории. Писателю-гражданину характерна наивысшая ответственность перед словом, народом, эпохой.
Родился Олесь Гончар 3 апреля 1918 года в Ломовке, околице Екатеринослава (ныне Днепропетровск). Умер 14 июля 1995 года в Киеве. Самые известные произведения Олеся Гончара: «Берег любви», «Голубые башни Яновского», «Бригантина», «Капля крови», «Кресафт», «Человек и оружие», «Никита Братусь», «Знаменосцы», «Собор», «Твоя заря», «Тронка», «Циклон».
Скульптор - Володимир Чапелик із сином. Капелюх, книга і лист каштана на камені символізують трепетне ставлення Олеся Гончара до Києва.
Олесь Терентійович Гончар (3.04.1918 - 14.07.1995), видатний український письменник, один із найбільших прозаїків другої половини ХХ століття, палкий патріот України, незмінно перебував на передньому краю розвитку національної культури, формування суспільної думки багатомільйонної читацької аудиторії. Письменнику-громадянину характерна найвища відповідальність перед словом, народом, епохою.
Народився Олесь Гончар 3 квітня 1918 року в Ломівці, околиці Катеринослава (зараз Дніпропетровськ). Помер 14 липня 1995 року в Києві. Найвідоміші твори Олеся Гончара: «Берег любові», «Блакитні вежі Яновського», «Бригантина», «Крапля крові», «Кресафт», «Людина і зброя», «Микита Братусь», «Прапороносці», «Собор», «Твоя зоря», «Тронка», «Циклон».
Памятник Олесю Гончару, парк им. Олеся Гончара. Ну углу улиц Михаила Коцюбинского и Чапаева.
Скульптор - Владимир Чапелык с сыном. Шляпа, книга и лист каштана на камне символизируют трепетное отношение Олеся Гончара к Киеву.
Олесь Терентьевич Гончар (3.04.1918 - 14.07.1995), выдающийся украинский писатель, один из крупнейших прозаиков второй половины ХХ века, пылкий патриот Украины, неизменно находился на переднем крае развития национальной культуры, формирования общественного мнения многомиллионной читательской аудитории. Писателю-гражданину характерна наивысшая ответственность перед словом, народом, эпохой.
Родился Олесь Гончар 3 апреля 1918 года в Ломовке, околице Екатеринослава (ныне Днепропетровск). Умер 14 июля 1995 года в Киеве. Самые известные произведения Олеся Гончара: «Берег любви», «Голубые башни Яновского», «Бригантина», «Капля крови», «Кресафт», «Человек и оружие», «Никита Братусь», «Знаменосцы», «Собор», «Твоя заря», «Тронка», «Циклон».
Фото травня 2007 року.
Вулиця Олеся Гончара, 33.
Особняк було спроектовано архітектором Іґнацієм Казимировичем Ледуховським в популярному на той час стилі модерну. Тут містилася приватна клініка хірурга Петра Еразмовича Качковського. Клініку було відкрито 1907 року. Доктор Качковський не довго працював у своїй новій клініці - він помер 1908 року в 45-річному віці від ускладнень після невдалої операції. Клініку викупив доктор медицини Ігнатій Станіславович Маковський. 1910 року тут відкрилася дорога приватна клініка Маковського, що була обладнана за останнім словом техніки.
Улица Олеся Гончара, 33.
Особняк был спроектирован архитектором Игнацием Казимировичем Ледуховским в популярном на то время стиле модерн. Здесь размещалась частная клиника хирурга Петра Эразмовича Качковского. Клиника открылась в 1907 году. Доктор Качковский не долго работал в своей новой клинике - он умер в 1908 году в 45-летнем возрасте от осложнений после неудачной операции. Клинику выкупил доктор медицины Игнатий Станиславович Маковский. В 1910 году здесь открылась дорогая частная клиника Маковского, оборудованная по последнему слову техники.
Особняк було спроектовано архітектором Іґнацієм Казимировичем Ледуховським в популярному на той час стилі модерну. Тут містилася приватна клініка хірурга Петра Еразмовича Качковського. Клініку було відкрито 1907 року. Доктор Качковський не довго працював у своїй новій клініці - він помер 1908 року в 45-річному віці від ускладнень після невдалої операції. Клініку викупив доктор медицини Ігнатій Станіславович Маковський. 1910 року тут відкрилася дорога приватна клініка Маковського, що була обладнана за останнім словом техніки.
Улица Олеся Гончара, 33.
Особняк был спроектирован архитектором Игнацием Казимировичем Ледуховским в популярном на то время стиле модерн. Здесь размещалась частная клиника хирурга Петра Эразмовича Качковского. Клиника открылась в 1907 году. Доктор Качковский не долго работал в своей новой клинике - он умер в 1908 году в 45-летнем возрасте от осложнений после неудачной операции. Клинику выкупил доктор медицины Игнатий Станиславович Маковский. В 1910 году здесь открылась дорогая частная клиника Маковского, оборудованная по последнему слову техники.
Ця лікарня сумнозвісно відома тим, що
саме тут в 1911 році кращі лікарі того часу (Яновський, Стражесько, Дітріх та інші)
намагалися врятувати життя прем'єр-міністра царської Росії Петра Аркадійовича Столипіна,
якого 1 вересня (за старим стилем) 1911 року було смертельно поранено терористом Дмитром Богровим в
Київському оперному театрі.
На фасаді цієї будівлі вирізьблено напис «Хірургічна Лікарня доктора медицини Маковського» (російською мовою тих часів), напис обрамляють два барельєфи сирен (напіводягнених напівжінок-напівптахів), а внизу над першим поверхом розміщено статую лева, що вишкірився з скелі (робота Федора Соколова). 2003 року зусиллями фахівців "УкрНДІпроектреставрації" будівлю клініки та її інтер'єри було відновлено.
Зараз тут міститься офіс Народного Руху України. Тут розміщено кабінет-музей В'ячеслава Максимовича Чорновола (колишня операційна).
Этой лечебнице удалось печально прославиться: именно здесь в 1911 году лучшие врачи того времени (Яновский, Стражеско, Дитрих и другие) пытались спасти жизнь премьер-министра царской России Петра Аркадьевича Столыпина, который 1 сентября (по старому стилю) 1911 года был смертельно ранен террористом Дмитрием Богровым в Киевском оперном театре.
На фасаде этого здания вырезана надпись «Хирургическая Больница доктора медицины Маковского», надпись обрамляют два барельефа сирен (полуобнаженных полуженщин-полуптиц), a внизу над первым этажом размещена статуя скалящегося со скалы льва (работа Федора Соколова). В 2003 году усилиями специалистов "УкрНИИпроектреставрации" здание клиники и его интерьеры были восстановлены.
Ныне здесь размещен офис Народного Руха Украины. Здесь находится кабинет-музей Вячеслава Максимовича Черновола (бывшая операционная).
На фасаді цієї будівлі вирізьблено напис «Хірургічна Лікарня доктора медицини Маковського» (російською мовою тих часів), напис обрамляють два барельєфи сирен (напіводягнених напівжінок-напівптахів), а внизу над першим поверхом розміщено статую лева, що вишкірився з скелі (робота Федора Соколова). 2003 року зусиллями фахівців "УкрНДІпроектреставрації" будівлю клініки та її інтер'єри було відновлено.
Зараз тут міститься офіс Народного Руху України. Тут розміщено кабінет-музей В'ячеслава Максимовича Чорновола (колишня операційна).
Этой лечебнице удалось печально прославиться: именно здесь в 1911 году лучшие врачи того времени (Яновский, Стражеско, Дитрих и другие) пытались спасти жизнь премьер-министра царской России Петра Аркадьевича Столыпина, который 1 сентября (по старому стилю) 1911 года был смертельно ранен террористом Дмитрием Богровым в Киевском оперном театре.
На фасаде этого здания вырезана надпись «Хирургическая Больница доктора медицины Маковского», надпись обрамляют два барельефа сирен (полуобнаженных полуженщин-полуптиц), a внизу над первым этажом размещена статуя скалящегося со скалы льва (работа Федора Соколова). В 2003 году усилиями специалистов "УкрНИИпроектреставрации" здание клиники и его интерьеры были восстановлены.
Ныне здесь размещен офис Народного Руха Украины. Здесь находится кабинет-музей Вячеслава Максимовича Черновола (бывшая операционная).
Першоджерела:
# “Київ. Енциклопедичний довідник”, Головна редакція УРЕ, Київ-1981.
# “Киев. Энциклопедический справочник”, Главная редакция УСЭ, Киев-1985.
# Стаття «І до Залізної доходить черга», Микола Цивірко, газета «Вечірній Київ» від 4.12.2003.
# Стаття «Сидячие легенды Киева», Дмитрий Лавров, газета «Сегодня» від 15.07.2006.
# Стаття «Убивство в київській опері», Микола Цивірко, газета «Вечірній Київ» від 17.09.2004.
# Вікіпедія.
# “Киев. Энциклопедический справочник”, Главная редакция УСЭ, Киев-1985.
# Стаття «І до Залізної доходить черга», Микола Цивірко, газета «Вечірній Київ» від 4.12.2003.
# Стаття «Сидячие легенды Киева», Дмитрий Лавров, газета «Сегодня» від 15.07.2006.
# Стаття «Убивство в київській опері», Микола Цивірко, газета «Вечірній Київ» від 17.09.2004.
# Вікіпедія.
Пропоную мої інші тематичні колекції про Київ:
До розділу "Як тебе не любити, Києве мій!"