|
||||||
Святогірськ (до 1964 року - село Банне, з 1964 до 2003 року - Слов'яногірськ) -
місто (4,9 тисяч жителів) адміністративно підпорядковане Слов'янській міськраді,
розташоване на лівому березі річки Сіверський Донець.
Місто відоме своєю унікальною історією й архітектурною своєрідністю.
Саме тут міститься центр національного парку «Святі гори».
Святогорск (до 1964 года - село Банное, с 1964 до 2003 года - Славяногорск) - город (4,9 тысяч жителей) административно подчиненный Славянскому горсовету, расположен на левом берегу речки Северский Донец. Город известен своей уникальной историей и архитектурным своеобразием. Именно здесь находится центр национального парка «Святые горы». |
||||||
|
||||||
Документально Святі Гори відомі з 1526 року.
Монастир у скелі вперше згадується у писемних джерелах під 1624 роком.
Із багатьох джерел (записок німецького дипломата С. Герберштейна, Никонівського літопису, "Книги Великому Кресленню") відомо, що в цих місцях у XVI столітті річкою проходив своєрідний кордон з Диким полем. Одне з таких свідоцтв записане у Львівському літописі під 1555 роком: «...і як воєводи прийшли у верх Мжі та Коломака, і прибіг до них сторож зі Святих Гір, та станичник Лаврентій Колтовський товариша прислав з тим: цар Кримський Донець переліз із багатьма людьми і йде до рязанських і тульських околиць...» У Никоновському літописі, в розкладі донецьких сторож князя Воротинського 1561 року, згадана 5-а варта Святогірська. Свідоцтвом важкого для тутешньої обителі періоду боротьби за право жити на цьому місці і служити Богові та вітчизні молитвою та патріотичною і ратною працею є монастирський синодик того часу, де значиться чернець-гармаш Іаков. 1624 року землі уздовж Сіверського Дінця царським указом було подаровано духівництву, і незабаром біля підніжжя крейдяних гір був побудований монастир, який 1679 року пограбували та спалили кримські татари. Згодом монастир було відновлено і за сторіччя він перетворився на великого феодального власника. Проте 1787 року указом Катерини II Святогірський монастир було скасовано, а церковне майно та угіддя монастиря перейшли до державної скарбниці. Незабаром власником тутешніх земель став Г. Потьомкін, який побудував на одній із крейдяних гір розкішний палац і влаштував на березі мальовничого заплавного озера купальні, названі тоді лазнями. Село Банне, що виникло на лівому березі річки, і стало початком найвідомішого на сучасному Донбасі курортного містечка. Документально Святые Горы известны с 1526 года. Монастырь в скале впервые упоминается в письменных источниках под 1624 годом. Из многих источников (записок немецкого дипломата С. Герберштейна, Никоновской летописи, "Книги Большому Чертежу") известно, что в этих местах в XVI веке по реке проходила своеобразная граница с Диким полем. Одно из таковых свидетельств записано во Львовской летописи под 1555 годом: «...и как воеводы пришли в верх Мжи и Коломака, и прибежал к ним сторож из Святых Гор, да станичник Лаврентий Колтовский товарища прислал с тем: царь Крымский Донец перелез со многими людьми и идет к рязанским и тульским окраинам...» В Никоновской летописи, в расписании донецких сторож князя Воротынского в 1561 году, упомянута 5-я сторожа Святогорская. Свидетельством тяжёлого для здешней обители периода борьбы за право жить на этом месте и служить Богу и отечеству молитвой и патриотическим и ратным трудом является монастырский синодик того времени, где значится монах-пушкарь Иаков. В 1624 году земли вдоль Северского Донца царским указом были подарены духовенству, и вскоре у подножия меловых гор был построен монастырь, который в 1679 году разграбили и сожгли крымские татары. Впоследствии монастырь был восстановлен и за столетие он превратился в большого феодального собственника. Однако в 1787 году указом Екатерины II Святогорский монастырь был упразднен, а церковное имущество и угодья монастыря перешли в государственную казну. Вскоре владельцем здешних земель стал Г. Потемкин, который построил на одной из меловых гор роскошный дворец и устроил на берегу живописного пойменного озера купальни, названные тогда банями. Возникшее на левом берегу реки село Банное и стало началом самого известного на современном Донбассе курортного местечка. |
||||||
|
||||||
Святогірський монастир.
Трапезна з Покровською церквою та дзвіницею (1847-1851 роки), вид з протилежного берегу річки Сіверський Донець. Святогорский монастырь. Трапезная с Покровской церковью и колокольней (1847-1851 годы), вид с противоположного берега речки Северский Донец. Sviatohirsk Monastery. Church of the Virgin Protectress, view from either bank of the river Siversky Donets. |
||||||
Відродженню обителі послужило подружжя Потьомкіних - Олександр Михайлович і Тетяна Борисівна, уроджена Голіцина.
Їх стараннями 1844 року Святогірський Успенський монастир було відновлено імператором Миколою I.
Після отримання Високого указу і рішення Святійшого Синоду, для відновлення Святогірського монастиря
Тетяною Борисівною Потьомкіною (Голіциною) були покликані брати Глинської пустині
(сучасний Глухівський район
Сумської області) -
найближчі духовні чада старця Філарета (Данілевського) в кількості 12 чоловік,
які, коли прибули до пустині, ввели тут суворий статут Глинський по чиноположенню Святої Афонської Гори.
Впродовж наступного півстоліття було створено сучасний ансамбль споруд Святогірського монастиря.
Біля підніжжя гори побудовані Покровська церква із дзвіницею (1851 рік), Успенський собор (1859 рік),
монастирські мури з вежами та павільйони (середина XIX століття), келії та готель (1887 рік).
Сходи піднімалися на крейдяну гору до найбільш ефектної монастирської споруди - Миколаївської церкви (XVII-XIX століття)
на Святій Скелі, до печерного храму преподобного Олексія, та до скиту преподобних Антонія і Феодосія Печерських.
Під час першої Світової війни обитель відкрила в своїх стінах шпиталь для поранених воїнів і поселила 750 біженців з Волині.
У Святогірськую пустинь були евакуйовані ризниці Почаєвського Свято-духівського скиту та Волинської єпархії,
а також частина братії Почаївської Лаври.
Возрождению обители послужила чета Потемкиных - Александр Михайлович и Татьяна Борисовна, урождённая Голицына. Их стараниями в 1844 году Святогорский Успенский монастырь был восстановлен императором Николаем I. После получения Высочайшего указа и решения Святейшего Синода, для возобновления Святогорского монастыря Татьяной Борисовной Потемкиной (Голицыной) были призваны братья Глинской пустыни (ныне Глуховский район Сумскої области) - ближайшие духовные чада старца Филарета (Данилевского) в количестве 12 человек, которые, прибыв в пустынь, ввели строгий Глинский устав по чиноположению Святой Афонской Горы. На протяжении следующего полвека был создан современный ансамбль сооружений Святогорского монастыря. У подножия горы построены Покровская церковь с колокольней (1851 год), Успенский собор (1859 год), монастырские стены с башнями и павильоны (середина XIX века), кельи и гостиница (1887 год). Лестницы поднимались на меловую гору к наиболее эффектному монастырскому сооружению - Николаевской церкви (XVII-XIX века) на Святой Скале, к пещерному храму преподобного Алексия, и к скиту преподобных Антония и Феодосия Печерских. Во время первой Мировой войны обитель открыла в своих стенах госпиталь для раненых воинов и приютила 750 беженцев с Волыни. В Святогорскую пустынь были эвакуированы ризницы Почаевского Свято-Духовского скита и Волынской епархии, а также часть братии Почаевской Лавры. |
||||||
|
||||||
Існує переказ про утішливу для Святогірської Лаври появу й обітницю Божої Матері.
1859 року помер перший після відновлення обителі настоятель архімандрит Арсеній (Митрофанов),
людина святого життя, що володів високим даром міркування.
За життя свого він не раз мав можливість мати співбесіди з преподобним Серафимом Саровським,
вів листування з преподобним Мойсеєм Оптинським і Святителем Філаретом Московським, з яким вони були дуже близькими за духом.
Кончина цієї святої людини повергнула в глибоку скорботу святогірську братію.
Після закінчення певного терміну одностайним рішенням братії настоятелем був обраний ігумен Герман (Кліца), родом з
ніжинських купців.
Отримавши поставлення в консисторії, він приїхав і був радісно зустрінутий братією як ігумен і настоятель святої обителі.
Відслуживши в своєму новому званні першу літургію, отець Герман задумався в своїй келії і почав сумувати,
що не в змозі буде понести покладене на нього ярмо.
У цих думках схилився на одр і задрімав, і побачив перед собою Богоматір, а по боках Її -
святителя Миколу Чудотворця та святителя Германа, Патріарха Константинопольського.
Богоматір тримала в руках невелику тростину, і, показуючи йому її, сказала:
«Нащо сумуєш? Не ти управлятимеш обителлю, а Я: ти в руках моїх будеш, як ця тростина!»
Миттєво прокинувшись, відчув він мир і радість в душі, заспокоївся і згодом 31 рік успішно був настоятелем.
Существует предание об утешительном для Святогорской Лавры явлении и обетовании Божией Матери. В 1859 году скончался первый по возобновлении обители настоятель архимандрит Арсений (Митрофанов), муж святой жизни, обладавший высоким даром рассуждения. При жизни своей он не раз имел возможность собеседовать с преподобным Серафимом Саровским, вёл переписку с преподобным Моисеем Оптинским и Святителем Филаретом Московским, с которым они были очень близки по духу. Кончина сего святого мужа повергла в глубокую скорбь святогорскую братию. По истечении определённого срока единодушным решением братии настоятелем был избран игумен Герман (Клица), родом из нежинских купцов. Получив поставление в консистории, он приехал и был радостно встречен братией как игумен и настоятель святой обители. Отслужив в своём новом звании первую литургию, отец Герман задумался в своей келии и стал унывать, что не в состоянии будет понести возложенное на него иго. В этих мыслях склонился на одр и задремал, и увидел пред собою Богоматерь, а по сторонам Ея - святителя Николая Чудотворца и святителя Германа, Патриарха Константинопольского. Богоматерь держала в руках небольшую трость, и, показывая ему ее, сказала: «Почто унываешь? Не ты будешь управлять обителью, а Я: ты в руках моих будешь, как эта трость!» Мгновенно проснувшись, почувствовал он мир и радость в душе, успокоился и впоследствии 31 год успешно был настоятелем. |
||||||
Скит преподобних Антонія і Феодосія Печерських (вид від набережної).
Скит преподобных Антония и Феодосия Печерских (вид от набережной). Sviatohirsk Monastery. |
||||||
|
||||||
Внутрішнє подвір'я за східною вежею.
Зараз тут міститься музей. Внутренний двор за восточной башней. Сейчас здесь расположен музей. Sviatohirsk Monastery. An internal courtyard of the monastery. |
||||||
Альтанка на березі Сіверського Донця.
Беседка на берегу Северского Донца. Pavilion on the bank of the river Siversky Donets. |
||||||
Один з фонтанів перед фасадом Свято-Успенського собору.
Один из фонтанов перед фасадом Свято-Успенского собора. Sviatohirsk Monastery. Fountain in front of the Cathedral of the Holy Dormition. |
||||||
Будинок настоятеля обителі (1900 рік), вид від Свято-Успенського собору.
Корпус будувався одночасно з будівництвом Покровського храму, згідно єдиного плану будівництва центральної частини всього ансамблю. Є окремою двоповерховою будівлею прямокутної форми, що примикає до Покровськой церкви зі сходу і своїм південним фасадом виходить до річки. Вся форма будівлі, обрамлення віконних отворів підкреслюють свою стилістичну спорідненість з Покровськой церквою. Дом настоятеля обители (1900 год), вид от Свято-Успенского собора. Корпус строился одновременно со строительством Покровского храма, согласно единого плана строительства центральной части всего ансамбля. Представляет собой отдельное двухэтажное здание прямоугольной формы, примыкающее к Покровской церкви с востока и своим южным фасадом выходящее к реке. Вся форма здания, обрамление оконных проемов подчеркивают свое стилистическое родство с Покровской церковью. Sviatohirsk Monastery. House of father superior. |
||||||
Нижній павільйон прочан, пам'ятка архітектури XIX століття.
Комплекс печерних споруд Святогірського монастиря (пам'ятка архітектури XVII століття) було реставровано в 1984-1987 роках на кошти Товариства охорони пам'ятників. Нижний павильон паломников, памятник архитектуры XIX века. Комплекс пещерных сооружений Святогорского монастыря (памятник архитектуры XVII века) был реставрирован в 1984-1987 годах на средства Общества охраны памятников. |
||||||
Місцевий монастирський зоопарк.
Местный монастырский зоопарк. |
||||||
|
||||||
|
||||||
|
||||||
|
||||||
|
||||||
В ім'я Всіх святих 1912 року було освячено храм на монастирському кладовищі.
Після закриття монастиря небагато з братій, що залишилися, жили при цій церкві під проводом отця Іоанна (Стрельцова),
який пророкував відродження та процвітання Святогорськой обителі після часу запустіння і наруги.
1931 року храм було закрито, та 1941 висаджено в повітря.
2000 року неподалік від фундаменту підірваного храму було розпочато будівництво нового дерев'яного скиту з церквою на честь Всіх святих. Споруди з колод у традиціях давньруської архітектури XVI-XVII століть. Входи на територію монастиря охороняють козаки, які пильно стежать за відповідністю зовнішнього вигляду гостей етичним засадам чернечого життя. Во имя Всех святых в 1912 году был освящен храм на монастырском кладбище. После закрытия монастыря немногие из оставшихся братий жили при этой церкви под руководством отца Иоанна (Стрельцова), который предсказывал возрождение и процветание Святогорской обители после времени запустения и поругания. В 1931 году храм был закрыт, а в 1941 взорван. В 2000 году неподалеку от фундамента взорванного храма было начато строительство нового деревянного скита с церковью в честь Всех святых. Постройки из бревен в традициях древнерусского зодчества XVI-XVII веков. Входы на территорию монастыря охраняют казаки, бдительно следящие за соответствием внешнего вида гостей нравственным устоям монашеской жизни. |
||||||
|
||||||
|
||||||
Події 1917 року та прихід Радянської влади трагічно позначилися на подальшій долі Святогірського монастиря,
розграбування якого почалося з січня 1918 року.
Весною 1919 року в монастирі було розміщено колонію дітей з Петрограду, виховання яких проводилося у відповідному до комунізма дусі.
Поступове витіснення чернечої общини завершилося 1922 року повною ліквідацією монастиря та націоналізацією монастирських споруд.
У готелі було відкрито Будинок відпочинку імені Артема для трудящих Донбасу,
поступово він обріс санаторіями і пансіонатами, і Святогірськ перетворився на головний курорт усього Донбасу.
Наступив довгий період запустіння та осквернення святої обителі. Були збиті куполи з церков, знівечені розписи та архітектура.
Соборний храм було перебудовано під кінотеатр, а в церкві Покриву Божої Матері влаштовано водолікарню,
причому грязьова ванна стояла у вівтарі на місці Престолу - найсвятішого місця в храмі.
Пізніше були вщент зруйновані церкви Спаса Господнього, преподобного Арсенія Великого на Святому місці,
Охтирської ікони Божої Матері на лікарняному хуторі та Всіх святих на монастирському кладовищі.
Вигнані братія монастиря, в більшості випробувавши розстріли, заслання, в'язниці, після закінчення ув'язнення прагнули оселитися неподалік від обителі.
Деякі влаштувалися в обителях, що залишилися відкритими: Свято-Успенській Почаївській Лаврі, Глинській пустині, Одеському Свято-Успенському монастирі.
Золотоноша пам'ятає про духівника монастиря старця Йосипа.
1980 року комплекс колишніх монастирських споруд було оголошено історико-архітектурним заповідником, а в роки незалежності України його було повернуто церкві. 2004 року Священний Синод Української Православної Церкви (Московського патріархату) прийняв рішення надати Свято-Успенському Святогірському чоловічому монастирю Горлівської єпархії УПЦ (м. Святогірськ Донецької області) статус Лаври. Віднині Свято-Успенський Святогірський чоловічий монастир іменується Свято-Успенською Святогірською Лаврою. Це третя (після Києво-Печерської та Почаївської) лавра Православної Церкви (Московського патріархату) в Україні. События 1917 года и приход Советской власти трагично отозвались на дальнейшей судьбе Святогорского монастыря, разграбление которого началось с января 1918 года. Весной 1919 года в монастыре была размещена колония детей из Петрограда, воспитание которых проводилось в соответствующем коммунизму духе. Постепенное вытеснение монашеской общины завершилось в 1922 году полной ликвидацией монастыря и национализацией монастырских сооружений. В гостинице был открыт Дом отдыха имени Артема для трудящихся Донбасса, постепенно он оброс санаториями и пансионатами, и Святогорск превратился в главный курорт всего Донбасса. Наступил долгий период запустения и осквернения святой обители. Были сбиты главы с церквей, изуродованы росписи и архитектура. Соборный храм перестроен под кинотеатр, а в церкви Покрова Божией Матери устроена водолечебница, причем грязевая ванна стояла в алтаре на месте Престола - самого святого места в храме. Позже были разрушены до основания церкви Преображения Господня, преподобного Арсения Великого на Святом месте, Ахтырской иконы Божией Матери на больничном хуторе и Всех святых на монастырском кладбище. Изгнанные братия монастыря, в большинстве испытав расстрелы, ссылки, тюрьмы, по окончании заключений стремились поселиться неподалеку от обители. Некоторые подвизались в оставшихся открытыми обителях: Свято-Успенской Почаевской Лавре, Глинской пустыни, Одесском Свято-Успенском монастыре. Золотоноша хранит память о духовнике монастыря старце Иосифе. В 1980 году комплекс бывших монастырских сооружений был объявлен историко-архитектурным заповедником, а в годы независимости Украины он был возвращен церкви. В 2004 году Священный Синод Украинской Православной Церкви (Московского патриархата) принял решение предоставить Свято-Успенскому Святогорскому мужскому монастырю Горловской епархии УПЦ (г. Святогорск Донецкой области) статус Лавры. Отныне Свято-Успенский Святогорский мужской монастырь именуется Свято-Успенской Святогорской Лаврой. Это третья (после Киево-Печерской и Почаевской) лавра Православной Церкви (Московского патриархата) в Украине. |
||||||
|
||||||
|
||||||
За радянських часів у місті Святогірськ з'явилися два унікальні пам'ятники.
Перший, що зводився на противагу монастирській церкві, розташованій на крейдяній скелі. Це один з небагатьох пам'ятників, створених в 1920-і роки за ленінським планом монументальної пропаганди, які збереглися. Він мав персоніфікувати могутність і непереможність нового політичного ладу країни. З цим завданням впоралися видатний український скульптор І. Кавалерідзе та архітектор Г. Вербенко. Грандіозний 27-метровий пам'ятник державному та партійному діячу Артему /Ф. Сергєєву/ (1927 рік), що виконаний у рідкісному для країни стилі конструктивізму, панує над навколишнім пейзажем і його видно за десятки кілометрів. Другий пам'ятник установлений на могилі лейтенанта В. Камишева, який 1943 року із крони старого дуба коригував вогонь радянської артилерії при звільненні Святогірська. Снаряд зрізав дерево, воїн загинув, а 1970 року його останки перепоховали біля підніжжя п'ятиметрового фрагмента стовбура, що став своєрідним пам'ятником герою. В советское время в городе Святогорск появились два уникальных памятника. Первый, возводившийся в противовес монастырской церкви, расположенной на меловой скале. Это один из немногих сохранившихся памятников, созданных в 1920-ые годы по ленинскому плану монументальной пропаганды. Он должен был персонифицировать могущество и непобедимость нового политического строя страны. С этим заданием справились выдающийся украинский скульптор И. Кавалеридзе и архитектор Г. Вербенко. Грандиозный 27-метровый памятник государственному и партийному деятелю Артему /Ф. Сергееву/ (1927 год), выполненный в редком для страны стиле конструктивизма, господствует над окружающим пейзажем и виден на десятки километров. Второй памятник установлен на могиле лейтенанта В. Камишева, который в 1943 году из кроны старого дуба корректировал огонь советской артиллерии при освобождении Святогорска. Снаряд срезал дерево, воин погиб, а в 1970 году его останки перехоронили у подножия пятиметрового фрагмента ствола, который стал своеобразным памятником герою. |
||||||
|
||||||
|
||||||
Артем /Ф. А. Сергєєв/ (1883-1921) - відомий революціонер, більшовик, перший Голова Донецького губвиконкому в 1919 році.
Загинув за не повністю з'ясованих обставин
у 1921 році працюючи на посаді Голови профспілок гірників Російської Федерації
і був похований біля Кремлівської стіни в Москві.
Пам'ятник було встановлено у відповідності до Постанови Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету від 3 серпня 1921 року "Про увічнення пам'яті товариша Артема (Сергєєва)". Споруджений у 1927 році із залізобетону в авангардному стилі (кубізм) у зв'язку з наданням ім'ені Артема Першому Всеукраїнському Будинку відпочинку. 27 грудня 2001 року Постановою Кабінету Міністрів України пам'ятник Артему внесено до Державного Реєстру об'єктів національної культурної спадщини в складі 44 найвидатніших творів монументального мистецтва України. Артем /Ф. А. Сергеев/ (1883-1921) - известный революционер, большевик, первый Председатель Донецкого губисполкома в 1919 году. Погиб при не полностью выясненных обстоятельствах в 1921 году, работая на должности Главы профсоюзов горняков Российской Федерации. Был похоронен у Кремлевской стены в Москве. Памятник Артему был установлен в соответствии с Постановлением Всеукраинского Центрального Исполнительного Комитета от 3 августа 1921 года "Об увековечении памяти товарища Артема (Сергеева)". Сооружен в 1927 году из железобетона в авангардном стиле (кубизм) в связи с присвоением имени Артема Первому Всеукраинскому Дому отдыха. 27 декабря 2001 года Постановлением Кабинета Министров Украины памятник Артему внесен в Государственный Реестр объектов национального культурного наследия в составе 44 выдающихся произведений монументального искусства Украины. |
||||||
Пам'ятник на могилі лейтенанта В. М. Камишева.
На плитах викарбовано написи (російською мовою):
«"Давным-давно окончен бой,
Руками всех друзей Положен парень в шар земной Как будто в мавзолей".
Орлов»
«На этом месте смертью храбрых погиб артиллерист-разведчик, гвардии лейтенант Камышев В.М. (1923-1943)» «Вечная память павшим в боях за свободу и независимость нашей Родины» «Герою артиллеристу, участнику Сталинградской битвы, освободителю Святогорска. Вечная слава! Вечная память!» Памятник на могиле лейтенанта В. М. Камишева. |
||||||
|
||||||
Меморіал було започатковано в липні 1943 року на місці поховань генерал-майора М. Ф. Батюка, підполковника М. А. Маслова,
Героїв Радянського Союзу ст. лейтенантів І. З. Шукліна, О. К. Сечкіна та інших воїнів,
похованих у братських могилах на горі Артема.
1985 року за проектом архітектора М. М. Піддубного, скульпторів О. М. Скорих та В. П. Лютого
окремі пам'ятники було реконструйовано в єдиний комплекс Меморіалу Великої Вітчизняної війни з увічненням 272 загиблих воїнів.
На двох Блоках Пам'яті, споруджених в 1996 та 2003 роках, було увічнено прізвища ще 2095 загиблих солдат і офіцерів,
імена яких встановлено під час пошукової роботи по створенню Книги Пам'яті України.
Мемориал был основан в июле 1943 года на месте захоронений генерал-майора М. Ф. Батюка, подполковника М. А. Маслова, Героев Советского Союза ст. лейтенантов И. З. Шуклина, О. К. Сечкина и других воинов, похороненных в братских могилах на горе Артема. В 1985 году по проекту архитектора М. М. Поддубного, скульпторов О. М. Скорих и В. П. Лютого отдельные памятники были реконструированы в единый комплекс Мемориала Великой Отечественной войны с увековечением 272 погибших воинов. На двух Блоках Памяти, построенных в 1996 и 2003 годах, были увековечены фамилии еще 2095 погибших солдат и офицеров, имена которых установлены во время поисковой работы по созданию Книги Памяти Украины. |
||||||
Слов'янськ - місто (121,4 тис. жителів) обласного значення і центр району, розташоване на берегах річки Казенний Торець.
Ще наприкінці XVI століття на Торські соляні озера приїжджали виварювати сіль жителі півдня Росії та Лівобережної України.
В 1620-і роки солевари звернулися з проханням до уряду захистити їхній промисел
і побудувати в районі озер укріплення для оборони від татарських нападів.
Невелика фортеця з'явилася лише 1645 року (офіційна дата заснування міста) біля переправи через річку,
яка до 1784 року називалася Соляний і Тор.
1664 року на Торських озерах було побудовано перший казенний солеварний завод.
Основне заняття місцевих жителів не змінилося в 1685-1764 роках, коли Тор був сотенним містечком Ізюмського полку -
понад третини торців були солеварами, які забезпечували цим необхідним продуктом величезну територію півдня Російської імперії.
На той час припадає зведення у місті найдавнішої із збережених культових споруд - Свято-Воскресенської церкви (1720-1780 роки),
що ефектно зноситься над гладінню Вейсового озера.
Після завоювання Російською імперією Криму дешевша сиваська сіль витиснула з ринку торську,
і уряд 1782 року був змушений припинити виварювання солі у місті.
Промисел відродився лише через 40 років, коли стало можливим використання дешевого палива - кам'яного вугілля, що привозилося з Лисичанська.
1832 року штаб-лікар Яковлєв на озері Рапне почав лікування солоною водою і гряззю групи солдат.
Цей рік прийнято вважати датою заснування Слов'янського курорту.
Розвиток капіталізму та прокладена поряд із містом
Курсько-Харківсько-Азовська
залізниця (1869 рік) сприяли його стрімкому розвитку.
У Слов'янську відкриваються банки, капіталісти-іноземці будують ряд заводів, розвивається курорт, в 1892 році взятий під охорону державою.
Від того «золотого» періоду в історії Слов'янська збереглися церква Олександра Невського (XIX століття), будинок залізничного вокзалу,
на якому ремонтником працював (1891 рік) пролетарський письменник Максим Горький, кілька стильних особняків та адміністративних будинків.
Славянск - город (121,4 тыс. жителей) областного значения и центр района, расположен на берегах реки Казенный Торец. Еще в конце XVI века на Торские соляные озера приезжали вываривать соль жители юга России и Левобережной Украины. В 1620-е годы солевары обратились с просьбой к правительству защитить их промысел и построить в районе озер укрепление для обороны от татарских нападений. Небольшая крепость появилась лишь в 1645 году (официальная дата основания города) около переправы через реку, которая до 1784 года называлась Соляной и Тор. В 1664 году на Торских озерах был построен первый казенный солеварный завод. Основное занятие местных жителей не изменилось в 1685-1764 годах, когда Тор был сотенным местечком Изюмского полка - более трети торцев были солеварами, которые обеспечивали этим необходимым продуктом огромную территорию юга Российской империи. На то время приходится возведение в городе самого старого из сохранившихся культовых сооружений – Свято-Воскресенской церкви (1720-1780 годы), которая эффектно вздымается над гладью Вейсового озера. После завоевания Российской империей Крыма более дешевая сивашская соль вытеснила с рынка торскую, и правительство в 1782 году было вынуждено прекратить выварку соли в городе. Промысел возродился лишь через 40 лет, когда стало возможным использование дешевого топлива - каменного угля, который привозился из Лисичанска. В 1832 году штаб-лекарь Яковлев на озере Рапное начал лечение соленой водой и грязью группы солдат. Этот год принято считать датой основания Славянского курорта. Развитие капитализма и проложенная рядом с городом Курско-Харьковско-Азовская железная дорога (1869 год) способствовали его стремительному развитию. В Славянске открываются банки, капиталисты-иностранцы строят ряд заводов, развивается курорт, в 1892 году взятый под охрану государством. От того «золотого» периода в истории Славянска сохранились церковь Александра Невского (XIX век), здание железнодорожного вокзала, на котором ремонтником работал (1891 год) пролетарский писатель Максим Горький, несколько стильных особняков и административных домов. |
||||||
|
||||||
|
||||||
Слов'янськ, Донецька область.
Храм Святого Духу на місці зруйнованого Троїцкого собору.
Троїцкий собор було зведено в ім'я Святої Трійці на народні пожертвування в 1836-1840 роках. Собор було закрито 1930-го року і будівлю переобладнано на кінотеатр. Під час другої Світової війни 1941-го року Троїцкий собор знову було відкрито і власними силами віруючих поступово відновлено. Богослужіння в ньому тривали до 1948-го року. Потім, після переобладнання, тут було влаштовано публічну бібліотеку та спортивну школу. 1972-го року під час перепланування міського центру будівлю Троїцкого собору було зруйновано. Славянск, Донецкая область. Храм Святого Духа на месте снесенного Троицкого собора. Троицкий собор был возведен во имя Святой Троицы на народные пожертвования в 1836-1840 годы. Собор был закрыт в 1930-м году и здание переоборудовано в кинотеатр. Во время второй Мировой войны в 1941-м году Троицкий собор снова был открыт и собственными силами верующих постепенно восстановлен. Богослужения в нем продолжались до 1948-го года. Затем, после переоборудования, здесь были устроены публичная библиотека и спортивная школа. В 1972-м году во время перепланировки городского центра здание Троицкого собора было разрушено. |
||||||
Слов'янськ, Донецька область.
Храм Преподобного Серафима Саровського (район Черевковка) було освячено 16 січня 2007 року, в день пам'яті Серафима Саровського. Славянск, Донецкая область. Храм Преподобного Серафима Саровского (район Черевковка) был освящен 16 января 2007 года, в день памяти Серафима Саровского. |
||||||
Першоджерела:
# Путівник «Вся Україна»; Андрій Івченко; ДНВП «Картографія»; Київ-2006.
# Буклет «Свято-Успенская Святогорская Лавра». # «500 чарівних куточків України, які варто відвідати»; Т.Лагунова, Ю.Кашуба;Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», Харків-2007. # Інформаційні таблиці відповідних об’єктів. # Вікіпедія. # Сайт «ТВ плюс» |
||||||
Інші сторінки маршруту "На південь та схід від Києва (червень 2008 року)":
|
||||||
Усі права застережено. © 2003-2011 Сергій Клименко |
|
|
|
|