Битва під Крутами

Політичні передумови бою під Крутами.

Неоголошена війна Радянської Росії проти Української Народної Республіки розпочалася ще у грудні 1917 року. Своїм "Маніфестом до українського народу" Володимир Ленін (Ульянов) дав зрозуміти, що Радянська Росія не змириться з існуванням незалежної України, — та що більшовики передбачали поширення своєї влади також і на терени України. Справді, вже 12 грудня 1917 року в Харкові відбувся «всеукраїнський з’їзд Рад», який проголосив Україну радянською республікою і за кілька днів з Росії почала надходити військова й інша допомога більшовицьким силам в Україні. Від 20 до 30 тисяч більшовицьких загонів під керівництвом Антонова-Овсієнко прямували на схід України, а з північного сходу наступали вояки Михайла Муравйова - переважно московські та петроградські червоногвардійці та матроси Балтійського флоту. Хоча цей загін було найменували Східним фронтом, його кількість складала трохи більше шести тисяч чоловік.
На кінець грудня 1917 року більшовицьку владу вже було встановлено у Харківській, Катеринославській та Полтавській губерніях. На черзі був Київ. Загальне командування операцією по здобуттю столиці України здійснював особисто Михайло Муравйов. Наступ на Київ більшовицькі війська вели двома групами: одна по залізниці Харків-Полтава-Київ, друга у напрямі Курськ-Бахмач-Київ.
Керівники Української Центральної Ради в 1917 році, діючи за популярними на той час гаслами, вважали, що регулярна армія є пережитком старого ладу, і перешкоджали спробам тверезих політиків, зокрема Симона Петлюри і Павла Скоропадського, створити дієздатну українську армію. Всі намагання організації та самоорганізації Українського війська гасилися згори. Було свідомо припинено бурхливе зростання Вільного козацтва, яке об’єднувало десятки тисяч боєздатних козаків у регіонах. Також було наказано розформуватися цілій низці українізованих частин російської армії, які виявляли готовність воювати з російськими військами - чи то білими, чи то червоними. Усім їм наказали розійтися по домівках.
Голова Центральної Ради Михайло Грушевський був людиною науки, геніальним істориком, проте далеким від реальної політики. Чи не найголовнішою вадою тодішнього національного державотворення стало те, що в Україні не було організовано органів внутрішньої безпеки та протидії більшовицькій пропаганді, яка роз’їдала військові частини, що залишилися при зброї. У самому Києві діяло багато агентів і провокаторів, які готували путч, що разом і призвело до падіння столиці УНР.
За таких умов чи не єдиною надією і опорою Центральної Ради була патріотично налаштована студентська молодь Києва. У Четвертому Універсалі уряд УНР закликав до боротьби з більшовицькими військами - а вже 5 січня 1918 року на зборах студентів Університету імені Святого Володимира (нині Київський Національний Університет ім. Т. Шевченка) та новоствореного Українського Народного Університету було ухвалено створити добровольчий студентський курінь «Січових Стрільців». До цього куреня вступили навіть учні старших класів української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства м. Києва. Таким чином вдалося скласти дві сотні, на чолі яких поставили студента Українського Народного Університету - старшину (сотника) Андрія Омельченка.

Під Крутами.

Для охорони кордонів України з півночі на станції Бахмач з середини грудня 1917 року перебував український гарнізон у складі трьох-чотирьох сотень юнкерів старших курсів 1-ї імені гетьмана Б. Хмельницького Юнацької Військової школи, яким командував Аверкій Гончаренко. Слід зазначити, що Аверкій Гончаренко був досвідченим бойовим командиром: під час світової війни (1914-1917) він командував батальйоном, дістав ранг капітана, викладав тактику в школі прапорщиків та був нагороджений найвищою відзнакою за бойові заслуги – Хрестом Святого Георгія з мечами. У 1917-1920 роках він був в Українській армії: командиром куріня Юнацької школи, губерніальним командантом Поділля, та начальником канцелярії Головного Отамана Симона Петлюри. (Пізніше, в 1943-1945 роках він був старшиною /підполковником/ в 1-ій Українській дивізії УНА. Був підвищений до рангу полковника екзильним урядом УНР. Помер 12 квітня 1980 року в еміграції в США.)
27 січня на підкріплення юнкерам Юнацької Військової школи прибув Студентський курінь. Однак, переважна більшість студентів не мала належної військової підготовки. Вже під час самого бою до них приєдналося кілька десятків добровольців із підрозділів місцевого Вільного козацтва. Загальна чисельність українських сил під Крутами не перевищувала шести сотень багнетів.
Аверкій Гончаренко вирішив зайняти оборону біля залізничної станції Крути. Позиції, розташовані за кілька сотень метрів від станції, були непогано підготовлені до бою. Окопи українських бійців тягнулися обабіч залізничного насипу на 3–4 кілометри. Студентський курінь було поділено на чотири чоти (взводи) по 28-30 чоловік і направлено на більш безпечну ділянку - лівий фланг. Три чоти зайняли позиції в окопах, четверта, що складалася з наймолодших та тих, хто не вмів стріляти, перебувала у резерві.
Існують дещо суперечливі трактування перебігу бою, що стався 29 січня 1918 року і тривав більше 5 годин, однак у загальних рисах вимальовується така картина… Українці відбили кілька атак, під час яких понесли значні втрати; наступаючі загони Муравйова почали обходити українські позиції з флангу - виникла реальна загроза оточення, і надвечір Аверкій Гончаренко вирішив вивести українські підрозділи з бою без подальших втрат у людях і рухатись у напрямку Києва на з'єднання з Чорними Гайдамаками Симона Петлюри (вони були вже на ст. Бровари і там готували позиції до оборони Києва). Більшості українського війська вдалося організовано відступити на потязі, що чекав на них.
Однак, у сум'ятті бою одна студентська чота (близько 30 чоловік) потрапила в полон. Відступаючи у сутінках, студенти втратили орієнтир, та вийшли прямо до станції Крути, вже зайнятої червоногвардійцями. Один із більшовицьких командирів - Єгор Попов - оскаженів, коли дізнався, що більшовики в цьому бої втратили не менше 300 чоловік. Щоби якось це компенсувати, він наказав ліквідувати полонених.
Сімох полонених більшовики не розстріляли і відправили в тил. Один із них згодом чудом урятувався. Решту - 27 студентів - знищили тут же, під Крутами: спочатку знущалися, а потім розстріляли. Як свідчили селяни, що бачили страту, учень сьомого класу гімназії Г.Пипський перед розстрілом заспівав гімн «Ще не вмерла Україна», який підхопили інші. Потім убивці привели й розстріляли двадцять восьмого, який босоніж утік до села. Хату, що дала йому притулок, окупанти спалили. Після розстрілу місцевим жителям деякий час забороняли ховати тіла загиблих.

Різанина у Києві.

Самовідданий подвиг українських юнаків під Крутами трохи затримав швидке просування військ Муравйова до Києва. Та дорога до столиці України тепер була відкрита. 5 лютого більшовики підійшли до міста і з берегів Дніпра піддали його страшному гарматному обстрілу. 9 лютого червоні захопили Київ і вчинили криваву розправу над беззахисним населенням. За неповними даними, було вбито понад 5 тисяч чоловік. На вулицях розстрілювали всіх, хто розмовляв українською мовою, носив вишиванку і вуса. У Маріїнському парку садисти Муравйова розстріляли 200 учнів гімназій і училищ лише за те, що вони значились у списках української юнацької військово-спортивної організації. Розстрілювали за «буржуйський вигляд», за «косий погляд», «за кожне українське слово» або й просто так, як писав очевидець тих подій поет, уродженець донецького Дебальцево Володимир Сосюра. Під враженням від тієї різанини Сосюра пішов у петлюрівські війська. Далеко по тому, 1944 року він написав вірш «Любіть Україну», який за «петлюрівщину» і «бандерівщину» різко розкритикував Сталін і за який Сосюру виключили з партії.
Загалом за неповний місяць окупації Києва червоними було вбито за різними оцінками від 5 до 20 тисяч громадян (населення міста на той час не перевищувало 200 тисяч). Муравйов у своїх зведеннях писав, що він воював з "гайдамаками", "щырыми украинцами" чи "господами украинцами".
Знаменно, що через півроку після бандитського погрому в Києві та відступу, самого Муравйова було страчено за зраду більшовиками (за іншими даними, він дезертирував з червоних військ і незабаром покінчив життя самогубством).

Перепоховання студентів на Аскольдовій могилі.

Вже в березні 1918 року, після підписання більшовиками Брестської мирної угоди і з поверненням уряду УНР до Києва, було вирішено перепоховати полеглих студентів у Києві. 19 березня тіла 27 юнаків, замордованих у Крутах, перевезли до Києва і поховали з військовими почестями на Аскольдовій могилі. Їх викопали з братської могили під Крутами, де місцеві селяни, за власною ініціативою після бою насипали курган. Приблизно половину з цих тіл упізнали, інших упізнати було неможливо - настільки понівеченими під час страти були їхні обличчя.
М. Грушевський у промові на могилі героїв наголосив, що після всього того, що сталося, з Росією, чи то реакційною, чи революційною, Україні вже не по дорозі. Подвиг українських юнаків під Крутами, що своєю кров’ю окропили святу землю в боротьбі за Волю України, навічно залишиться в історії як символ національної честі. Студенти, курсанти, школярі виявилися у своєму патріотизмові вищими за класові інтереси і, коли постала потреба, без вагань віддали своє життя в ім'я волі свого народу.

Епілог.

Українські юнаки загинули і власною кров’ю вписали героїчну сторінку в історію визвольних змагань нашого народу. Адже коли до такої самопожертви здатна молодь - нація незнищенна. Це чудово розуміли представники радянської влади, тому старалися вимазати ганебну для себе сторінку з людської пам’яті. Історія битви або замовчувалась, або обростала міфами і вигадками, як в закордонній, так і у вітчизняній історіографії. В період СРСР комуністичні керівники навіть ліквідували залізничну станцію Крути. Село було названо Пам’ятним.
Частина страчених більшовиками учасників бою під Крутами і зараз спочиває у Києві на Аскольдовій могилі, частина поховані на Лук’янівському цвинтарі та в інших місцях. Тих, хто загинув під час бою, місцеві селяни поховали безпосередньо на полі бою під Крутами, і їх тіла до Києва перевезено не було.

Першоджерела:
# Вікіпедія.
# Календар знаменних та пам'ятних дат, Національна Парламентська бібліотека України.
# Стаття «Битва під Крутами», сайт «Прикарпатська бібліотека наукової літератури».
# Стаття «Бій під Крутами», сайт "1000 років української культури".

До серії фото Меморіалу Пам'яті Героїв Крут поблизу села Крути Чернігівської області

Политические предпосылки боя под Крутами.

Необъявленная война Советской России против Украинской Народной Республики началась еще в декабре 1917 года. Своим "Манифестом к украинскому народу" Владимир Ленин (Ульянов) дал понять, что Советская Россия не смирится с существованием независимой Украины, — и что большевики предполагали распространение своей власти также и на территорию Украины. Действительно, уже 12 декабря 1917 года в Харькове состоялся «всеукраинский съезд Советов», который провозгласил Украину советской республикой и через несколько дней из России начала поступать военная и иная помощь большевистским силам в Украине. От 20 до 30 тысяч большевистских отрядов под руководством Антонова-Овсиенко двигались на восток Украины, а с северо-востока наступали вояки Михаила Муравьева - преимущественно московские и петроградские красногвардейцы и матросы Балтийского флота. Хотя этот отряд именовали Восточным фронтом, его численность составляла немногим более шести тысяч человек.
К концу декабря 1917 года большевистская власть уже была установлена в Харьковской, Екатеринославский и Полтавской губерниях. На очереди был Киев. Общее командование операцией по захвату столицы Украины осуществлял лично Михаил Муравьев. Наступление на Киев большевистские войска вели двумя группами: одна по железной дороге Харьков-Полтава-Киев, вторая в направлении Курск-Бахмач-Киев.
Руководители Украинского Центрального Совета в 1917 году, действуя в соответствии с популярными на то время лозунгами, считали, что регулярная армия является пережитком старого строя, и препятствовали попыткам трезвых политиков, в частности Симона Петлюры и Павла Скоропадского, создать дееспособную украинскую армию. Все попытки организации и самоорганизации Украинского войска гасились сверху. Был сознательно прекращен бурный рост Свободного казачества, которое объединяло десятки тысяч боеспособных казаков в регионах. Также было приказано расформироваться целому ряду украинизированных частей российской армии, которые выявляли готовность воевать с российскими войсками, - то ли белыми, то ли красными. Всем им приказали разойтись по домам.
Председатель Центральной Рады Михаил Грушевский был человеком науки, гениальным историком, однако далеким от реальной политики. Чуть ли не самым главным изъяном тогдашнего национального государственного строительства стало то, что в Украине не было организовано органы внутренней безопасности и противодействие большевистской пропаганде, которая разъедала военные части, оставшиеся при оружии. В самом Киеве действовало много агентов и провокаторов, которые готовили путч, что все вместе и привело к падению столицы УНР.
В таких условиях едва не единственной надеждой и опорой Центральной Рады была патриотически настроенная студенческая молодежь Киева. В Четвертом Универсале правительство УНР призвало к борьбе с большевистскими войсками - а уже 5 января 1918 года на собрании студентов Университета имени Святого Владимира (в настоящее время Киевский Национальный Университет им. Т. Шевченко) и новосозданного Украинского Народного Университета было решено создать добровольческий студенческий курень «Сечевых Стрельцов». В этот курень вступили даже учащиеся старших классов украинской гимназии имени Кирилло-Мефодиевского братства г. Киева. Таким образом удалось сформировать две сотни, во главе которых поставили студента Украинского Народного Университета - старшину (сотника) Андрея Омельченко.

Под Крутами.

Для охраны границ Украины с севера на станции Бахмач с середины декабря 1917 года находился украинский гарнизон в составе трех-четырех сотен юнкеров старших курсов 1-й имени гетмана Б. Хмельницкого Юношеской Военной Школы, которым командовал Аверкий Гончаренко. Следует отметить, что Аверкий Гончаренко был опытным боевым командиром: во время мировой войны (1914-1917) он командовал батальоном, получил чин капитана, преподавал тактику в школе прапорщиков и был награжден высшей наградой за боевые заслуги – Крестом Святого Георгия с мечами. В 1917-1920 годах он был в Украинской армии: командиром куреня Юношеской школы, губерниальным комендантом Подолья, и начальником канцелярии Головного Отамана Симона Петлюры. (Позднее, в 1943-1945 годах он был старшиною /подполковником/ в 1-ой Украинской дивизии УНА. Был повышен до ранго полковника екзильным правительством УНР. Умер 12 апреля 1980 года в эмиграции в США.)
27 января на подкрепление юнкерам Юношеской Военной Школы прибыл Студенческий курень. Однако, подавляющее большинство студентов не имели надлежащей военной подготовки. Уже во время самого боя к ним присоединилось несколько десятков добровольцев из подразделений местного Свободного казачества. Общая численность украинских сил под Крутами не превышала шести сотен штыков.
Аверкий Гончаренко решил занять оборону возле железнодорожной станции Круты. Позиции, расположенные в нескольких сотнях метров от станции, были неплохо подготовлены к бою. Окопы украинских бойцов тянулись с обеих сторон железнодорожной насыпи на 3–4 километра. Студенческий курень был разделен на четыре чоты (взводы) по 28-30 человек и направлен на менее опасный участок - левый фланг. Три чоты заняли позиции в окопах, четвертая, состоявшая из самых молодых и тех, кто не умел стрелять, находилась в резерве.
Существуют несколько противоречивые трактовки хода боя, произошедшего 29 января 1918 года и длившегося более 5 часов, однако в общих чертах вырисовывается такая картина. Украинцы отбили несколько атак, во время которых понесли значительные потери; наступающие отряды Муравьева начали обходить украинские позиции с фланга - возникла реальная угроза окружения, и к вечеру Аверкий Гончаренко решил вывести украинские подразделения из боя без дальнейших потерь в людях и двигаться в направлении Киева на соединение с Черными Гайдамаками Симона Петлюры (они были уже на ст.Бровары и там готувили позиции к обороне Киева). Большинству украинских войск удалось организованно отступить на поезде, который их ожидал.
Однако, в сумятице боя одна студенческая чота (около 30 человек) попала в плен. Отступая в сумерках, студенты потеряли ориентир, и вышли прямо к станции Крути, уже занятой красногвардейцами. Один из большевистских командиров - Егор Попов - озверел, когда узнал, что большевики в этом бои потеряли не менее 300 человек. Чтобы как-то это компенсировать, он приказал ликвидировать пленных.
Семь пленников большевики не расстреляли и отправили в тыл. Один из них впоследствии чудом спасся. Остальные - 27 студентов - уничтожили здесь же, под Крутами: сначала издевались, а затем расстреляли. Как свидетельствовали крестьяне, которые видели казнь, ученик седьмого класса гимназии Г.Пипский перед расстрелом запел гимн «Ще не вмерла Україна», который подхватили другие. Потом убийцы привели и расстреляли двадцать восьмого, который босиком убежал к селу. Дом, который дал ему пристанище, оккупанты сожгли. После расстрела местным жителям некоторое время запрещали хоронить тела погибших.

Резня в Киеве.

Самоотверженный подвиг украинских юношей под Крутами немного задержал быстрое продвижение войск Муравьева на Киев. Но дорога к столице Украины теперь была открыта. 5 февраля большевики подошли к городу и с берегов Днепра поддали его страшному артиллерийскому обстрелу. 9 февраля красные захватили Киев и совершили кровавую расправу над беззащитным населением. По неполным данным, было убито свыше 5 тысяч человек. На улицах расстреливали всех, кто разговаривал на украинском языке, носил вышивку и усы. В Мариинском парке садисты Муравьева расстреляли 200 учеников гимназий и училищ только за то, что они значились в списках украинской юношеской военно-спортивной организации. Расстреливали за «буржуйский вид», за «косой взгляд», «за каждое украинское слово» или и просто так, как писал очевидец тех событий поэт, уроженец донецкого Дебальцево Владимир Сосюра. Под впечатлением от той резни Сосюра пошел в петлюровские войска. Значительно позже, в 1944 году он написал стихотворение «Любіть Україну», которое за «петлюровщину» и «бандеровщину» резко раскритиковал Сталин и из-за которого Сосюру исключили из партии.
В целом за неполный месяц оккупации Киева красными было убито по разным оценкам от 5 до 20 тысяч граждан (население города на то время не превышало 200 тысяч). Муравьев в своих сводках писал, что он воевал с "гайдамаками", "Щырыми украинцами" или "господами украинцами".
Знаменательно, что через полгода после бандитского погрома в Киеве и отступления, самого Муравьева большевики казнили за измену (по другим данным, он дезертировал из красных войск и вскоре покончил жизнь самоубийством).

Перезахоронение студентов на Аскольдовой могиле.

Уже в марте 1918 года, после подписания большевиками Брестского мирного соглашения и с возвращением правительства УНР в Киев, было решено перезахоронить павших студентов в Киеве. 19 марта тела 27 юношей, замученных в Крутах, перевезли в Киев и похоронили с военными почестями на Аскольдовой могиле. Их выкопали из братской могилы под Крутами, где местные крестьяне, по собственной инициативе после боя насыпали курган. Приблизительно половину из этих тел опознали, других опознать было невозможно - настолько изувеченными во время казни были их лица.
М. Грушевский в речи на могиле героев отметил, что после всего того, что произошло, с Россией, то ли реакционной, или революционной, Украине уже не по пути. Подвиг украинских юношей под Крутами, своей кровью оросивших святую землю в борьбе за Свободу Украины, навечно останется в истории как символ национальной чести. Студенты, курсанты, школьники оказались в своем патриотизме выше классовых интересов и, при необходимости, без колебаний отдали свою жизнь во имя свободы своего народа.

Эпилог.

Украинские юноши погибли и собственной кровью вписали героическую страницу в историю освободительной борьбы нашего народа. Ведь когда на такое самопожертвование способна молодежь - нация неистребима. Это прекрасно понимали представители советской власти, потому старались вымазать позорную для себя страницу из человеческой памяти. История битвы или замалчивалась, или обрастала мифами и выдумками, как в заграничной, так и в отечественной историографии. В период СССР коммунистические руководители даже ликвидировали железнодорожную станцию Круты. Село было названо Памятным.
Часть казненных большевиками участников боя под Крутами и в настоящий момент покоится в Киеве на Аскольдовой могиле, часть похоронены на Лукьяновском кладбище и в других местах. Тех, кто погиб во время боя, местные крестьяне похоронили непосредственно на поле боя под Крутами, и их тела в Киев перевезены не были.

Первоисточники:
# Вікіпедія.
# Календар знаменних та пам'ятних дат, Національна Парламентська бібліотека України.
# Стаття «Битва під Крутами», сайт «Прикарпатська бібліотека наукової літератури».
# Стаття «Бій під Крутами», сайт "1000 років української культури".

К серии фотографий Мемориал Памяти Героев Крут возле села Круты Черниговской области